Як відомо, Україна є важливим торговим партнером Європейського Союзу (далі за текстом – ЄС), на частку якого припадає близько 1.2% від загального обсягу торгівлі.

        Безперечно, якість українських товарів прославлена у всьому світі, тому кожна країна світу, зокрема, будь-яка країна ЄС, є зацікавленою в отриманні якомога більшого обсягу товарів українського походження.

        Проте, зважаючи на умови війни, в яких опинилась Україна вже понад третій місяць поспіль внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України, збереження попиту країн Європи на українські товари та отримання торгових та економічних преференцій під час їх експорту є прерогативою для України.

        27 травня 2022 року Рада Європи прийняла надважливе рішення щодо призупинення імпортного мита на українські товари, які згадані у Розділі IV Угоди про вільну торгівлю між Україною та ЄС,  терміном на один рік.

        Мова йде про поетапне скасування імпортного мита на промислові товари до кінця 2022 року, повне скасування системи вхідних цін на фрукти та овочі, а також скасування антидемпінгового мита та запобіжних заходів на імпорт української сталі (далі за текстом – рішення Ради Європи).

       Відзначимо, що у даному випадку йде мова лише про товари, які вироблені в Україні. Тобто у випадку, якщо Україна виступає посередником між країною-виробником товарів та їх отримувачем у будь-якій країни ЄС, дія рішення Ради Європи не поширюється на вказані економічні відносини. Аналогічні наслідки також відбуваються у випадку незначної переробки товарів іноземного походження в Україні перед їх транспортуванням до ЄС.

        Як відомо, транспортування товарів, які розмитнені в одній із країн ЄС, відбувається без необхідності оплати будь-яких мит між країнами ЄС. Натомість, у випадку поставки товарів українського походження, експортери України повинні сплатити відповідній розмір мита. Наприклад, навіть в умовах Угоди про вільну торгівлю між Україною та ЄС, яка набула чинності 01 січня 2016 року, та яка передбачала поетапне скасування імпортного мита (строком до 01 січня 2023 року), розмір вказаного мита на групу промислових товарів залишається 0.5-1%.

        Більш того, у випадку необхідності експорту українського товару до третьої країни транзитом через ЄС, український виробник, як правило, усе одно сплачує імпортне мито під час перетину кордону із країною ЄС за правилами вищезгаданої Угоди про вільну торгівлю (навіть під час транзиту).

        Актуальним питанням також є необхідність контролю над величиною тарифних квот на продукцію українського походження. Адже у разі перевищення встановленої тарифної квоти, поставка відповідної групи товарів супроводжувалась сплатою відповідного розміру імпортного мита. Наприклад, у випадку перевищення квоти для експорту меду понад 5000т (встановлюється щорічно), експорт надлишку обсягу меду підлягав сплаті імпортному миту за ставкою 17%.

        Після офіційного опублікування рішення Ради ЄС в Офіційному журналі ЄС, українські виробники матимуть змогу поставляти український товар без застосування тарифних квот та оплаті імпортного мита протягом одного року.

        Щодо встановленої системи вхідних цін для ряду українських товарів (переважно для овочів та фруктів), то у випадку експорту відповідної групи товарів до країни ЄС, середня вартість яких у ЄС становить більше ніж їх задекларована собівартість, український експортер сплачує відповідну різницю (мито) під час їх перетину кордоном ЄС. На практиці, система «вхідних цін» означає вирівнювання цін на аналогічні групи товарів із ринком ЄС.

        Усі описані вище заходи, які планується втілити у життя невідкладно після опублікування рішення Ради ЄС, безперечно, спрощують торгівлю українськими товарами із країнами ЄС (скасування бюрократичних процедур, зниження собівартості українських товарів без необхідності сплати надмірної суми імпортного мита).

       Незмінним лише залишається необхідність проходження процедури відповідності якості українських товарів європейським стандартам якості.         Юридична Компанія «Перша Юридична» має у своєму штаті фахівців в області міжнародного, податкового, митного та господарського права, що надає нашим клієнтам перевагу в отриманні комплексного пакету послуг під час провадження зовнішньоекономічної діяльності з експорту товарів за кордон.

Згідно Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні”, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, починаючи з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року в Україні введений воєнний стан,  додатково продовжений строком на 30 діб з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року згідно Указу Президента України №133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні».

            Зазвичай, перше уявлення суб’єктів господарювання після повідомлення про введення воєнного стану асоціюється із значними обмеженнями щодо здійснення господарської діяльності на відповідній території.

             Чи варто ще додати, що ведення зовнішньоекономічної діяльності в умовах війни згаданими суб’єктами господарювання взагалі здається доволі неможливим завданням, ніж воно є насправді.

            Юридична Компанія «Перша Юридична» запевняє – здійснення бізнесом зовнішньоекономічної діяльності із імпорту, та/або експорту товарів в умовах введеного на території України воєнного стану є можливим. Більш того, варто звернути увагу на  спрощення багатьох процедур та скасування низки правил щодо оформлення товарів через митний кордон України, про що зазначаємо наступне.

            24 березня 2002 року Верховна Рада України прийняла надзвичайно важливий для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства на період воєнного стану», який набрав чинності 05 квітня 2022 року ( (далі за текстом – Закон).

            Законом пропонується внести зміни до розділу XXІ Митного Кодексу України «Прикінцеві та перехідні положення», зокрема, доповнивши пунктом 9-11 наступного змісту: «Установити, що тимчасово, на період з моменту набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства на період дії воєнного стану», але не раніше 1 квітня 2022 року і до припинення або скасування воєнного стану на території України, пропуск та митне оформлення товарів, що ввозяться (пересилаються) на митну територію України для вільного обігу здійснюється з урахуванням таких особливостей, зокрема, звільняються від оподаткування ввізним митом:

            товари, що ввозяться (пересилаються) на митну територію України підприємствами для вільного обігу, крім спирту етилового та інших спиртових дистилятів, алкогольних напоїв, пива (крім квасу «живого» бродіння), тютюнових виробів, тютюну, промислових замінників тютюну, рідин, що використовуються в електронних сигаретах;

            автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи, мотоцикли, транспортні засоби, призначені для перевезення 10 осіб i більше, транспортні засоби для перевезення вантажів, які ввозяться громадянами на митну територію України для вільного обігу.

            Нагадаємо, що згідно ст. 277 Митного Кодексу України об’єктами оподаткування митом є:

1) товари, митна вартість яких перевищує еквівалент 150 євро, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі митної території України підприємствами;

2) товари, що ввозяться (пересилаються) на митну територію України в обсягах, які підлягають оподаткуванню митними платежами відповідно до розділу XII цього Кодексу, а також розділів V та VI Податкового кодексу України;

3) товари, транспортні засоби, що реалізуються відповідно до статті 243 цього Кодексу.

            Крім того,  Законом також пропонується внести зміни до п.п. 69.23., 69.24 Податкового Кодексу України та тимчасово, з 1 квітня 2022 року на період дії воєнного стану на території України, звільнити від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення товарів на митну територію України у митному режимі імпорту суб’єктами господарювання, які зареєстровані платниками єдиного податку першої, другої та третьої групи, крім фізичних та юридичних осіб, які обрали ставку єдиного податку, визначену підпунктом 1 пункту 293.3 статті 293 цього Кодексу, а також звільнити від оподаткування податком на додану вартість, акцизним податком операції з ввезення фізичними особами на митну територію України автомобілів легкових, кузовів до них, причепів та напівпричепів, мотоциклів, транспортних засобів, призначених для перевезення 10 осіб i більше, транспортних засобів для перевезення вантажів у митному режимі імпорту.

    Звертаємо увагу, що згідно митного законодавства України, з метою ввезення іноземних товарів на територію України для їх подальшого вільного обігу застосовується митний режим імпорту (імпорт), відповідно до якого іноземні товари після сплати всіх митних платежів, встановлених законами України на імпорт цих товарів, та виконання усіх необхідних митних формальностей випускаються для вільного обігу на митній території України (ст. 74 Митного Кодексу України).

    Вищезгаданими митними платежами є наступні:

• мито (ввізне мито);
• акцизний податок;
• податок на додану вартість.

            Отже, ввезення товарів на митну територію України в обов’язковому порядку супроводжується сплатою мита, яке, виходячи із новел Закону, тимчасово не підлягатиме сплаті суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності, в залежності від об’єкта оподаткування. Суб’єкт господарювання також може бути звільнений від сплати податку на додану вартість, якщо такий суб’єкт, до початку введення воєнного стану був  платником єдиного податку за ставкою 5%, або, такий платник податку перейшов на систему оподаткування за спрощеною процедурою в умовах воєнного стану подавши заяву відповідного змісту щодо надання можливості сплати єдиного податку за ставкою 2%.

            Вищевказані «пільгові» умови щодо імпорту товарів на територію України в частині звільнення імпортованих товарів від сплати митних платежів, спрощення процедури декларування таких товарів не поширюються на товари, які мають походження з країни, визнаної державою-окупантом згідно із законом та/або визнаної державою-агресором щодо України згідно із законодавством, або ввозяться з території держави-окупанта (агресора) та/або з окупованої території України, визначеної такою згідно із законом.

            Таким чином, імпортери наразі вже тимчасово звільнені від чималого податкового навантаження, пов’язаного із переміщенням товарів на митну територію України та їх реалізацією в Україні.

          Щодо процедури митного оформлення товарів, то Закон запровадив зміни до Митного Кодексу України в частині завершення митного оформлення товарів у  найкоротший можливий строк, але не більше ніж одна робоча година з моменту пред’явлення митному органу товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що підлягають митному оформленню (якщо згідно з цим Кодексом товари, транспортні засоби комерційного призначення підлягають пред’явленню), подання митної декларації або документа, який відповідно до законодавства її замінює.

            Крім того, Закон надає можливість зареєстрованим платниками єдиного податку першої, другої та третьої групи, крім підприємств, які обрали ставку єдиного податку, визначену підпунктом 1 пункту 293.3. статті 293 Податкового кодексу України (3 % доходу зі сплатою ПДВ), ввезення товарів на митну територію України шляхом подання попередньої митної декларації, яка містить всю необхідну інформацію для випуску товарів, у строк не більше чотирьох робочих годин з моменту пропуску цих товарів через митний кордон України. Зазначена новела Закону значним чином спрощуватиме процедуру митного оформлення товарів, у випадку їх ввезення вищевказаними платниками податку.

            Отже, вищевказані зміни, на нашу думку, значним чином спрощують ведення господарської діяльності платником податку, який є суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності із поставки товарів на територію України з метою початку їх реалізації (або продовження їх реалізації), в тому числі надаючи змогу такому суб’єкту господарювання збільшити власний прибуток.

            Питання, пов’язані із імплементацією змін, які запроваджені вищими органами державної влади України під час військового стану з метою забезпечення продовження здійснення (або початку здійснення) господарської діяльності, у тому числі, з метою покращення стану економіки України, а також всі інші нагальні питання щодо порядку ведення зовнішньоекономічної діяльності з імпорту, та/або експорту товарів, можуть бути невідкладно роз’яснені фахівцями Юридичної Компанії «Перша Юридична».

            Відзначимо, що наша Юридична Компанія заснована в 2008 році, а наші спеціалісти володіють значним досвідом супроводу здійснення суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності (резидентом або нерезидентом України) з юридичної точки зору, так само як з точку зору ведення податкової звітності таким суб’єктом, сплати податків та зборів до відповідного бюджету України, порядку оформлення персоналу тощо.

            Крім того, спеціалісти Юридичної Компанії «ПЕРША ЮРИДИЧНА» володіють численними інструментами для проведення аналізу надійності майбутнього бізнес-партнера, яким може бути як резидент, так і нерезидент України. Так, наші фахівці надають розгорнутий юридичний висновок щодо правового становища такого контрагента (чи є він учасником судового спору/чи відкрито виконавче провадження відносно нього/чи порушені кримінальні провадження проти його керівника тощо).

            Також, у випадку виникнення між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності спору будь-якого характеру, заснованого на укладеному між ними контракті, фахівці нашої Юридичної Компанії компетентні захистити інтереси клієнта у відповідному суді (арбітражі). Адже Юридична Компанія «Перша Юридична» має багаторічний досвід представництва інтересів клієнта (резидента або нерезидента України) в українських судах, а також у Міжнародному комерційному арбітражному суді при Торгово-промисловій палаті України.

            Звернувшись до Юридичної Компанії «Перша Юридична» суб’єкт господарювання, незалежно від форми здійснення господарської діяльності, та/або резиденства, або особа, що планує у подальшому зареєструватися суб’єктом господарювання, отримає невідкладну юридичну допомогу та/або супровід здійснення господарської діяльності з точки зору порядку ведення первинної документації, ведення податкової звітності, оформлення персоналу тощо залежно від запиту клієнта.

14 березня 2022 року у Верховній Раді Україні були зареєстровані наступні, вкрай важливі для платників податку, законопроекти:

 – проект Закону «Про внесення змін до Податкового кодексу та інших законодавчих актів щодо дії норм на період воєнного стану» за № 7137-2 (далі за текстом -проект Закону № 7137-2).

 ⁃ проект Закону України про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану № 7137-д (далі за текстом – проект Закону № 7137-д).

У разі прийняття вищезгаданих законів   на платників податків чекає багато нововведень, запроваджених владою України у зв’язку із введенням воєнного стану на території України.

Так, проектом Закону № 7132-2 вносяться зміні до п.69.2. Податкового Кодексу України в частині проведення перевірок, зокрема, податкові перевірки не розпочинаються, а розпочаті перевірки зупиняються, крім:

 ⁃ фактичних перевірок.

 ⁃ камеральних перевірок декларацій або уточнюючих розрахунків (в разі їх подання) до яких подано заяву про повернення суми бюджетного відшкодування, показники яких сформовані на підставі податкових накладних та/або розрахунків коригування, складених та зареєстрованих в Єдиному реєстрі податкових накладних, та/або митних декларацій, за виключенням товарів (продукції), визначених підпунктами 215.3.1, 215.3.2, та 215.3.21, 215.3.31 пункту 215.3 статті 215 Кодексу.

Установлюється мораторій  на проведення документальних перевірок правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на період дії правового режиму воєнного стану, а також протягом трьох місяців після припинення або скасування воєнного стану.

Проектом Закону № 7137-д пропонується, що у випадку прийняття Закону фізичнім особам– підприємціям– платникам єдиного податку першої та другої групи, дозволяється не сплачувати єдиний податок.

При цьому такими особами декларація платника єдиного податку – фізичної особи – підприємця, не заповнюється за період, в якому відповідно до абзацу першого цього пункту єдиний податок не сплачувався.

Також, проект Закону № 7137-д встановлює,  що платниками єдиного податку третьої групи можуть бути фізичні особи – підприємці та юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-правової форми,у яких протягом календарного року обсяг доходу не перевищує 10 мільярдів гривень.

Платники податку на додану вартість очікують на тимчасове звільнення від сплаті ПДВ, а також податку на прібуток, замість сплати яких запроваджується ставка  податку 2% від обороту та ведення спрощеного обліку.

 Важливим буде нововведення в частині сплати єдиного внеску, про що вносяться зміни до Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», а саме: «Тимчасово, з 1 березня 2022 року до припинення або скасування воєнного стану в Україні, введеного згідно Указу Президента України від 24 лютого 2022 року No 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні”, а також протягом дванадцяти місяців після припинення або скасування такого воєнного стану платники єдиного внеску мають право не нараховувати, не обчислювати та не сплачувати єдиний внесок за себе.»

Крім того, проект Закону № 7132-2 передбачає внесення змін до п. 69.14 Податкового Кодексу, зокрема: «Тимчасово на період з березня 2022 року по 31 грудня року, наступного за роком в якому припинено або скасовано воєнний стан, введеного згідно Указу Президента України від 24 лютого 2022 року No 64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні”, не нараховується та не сплачується плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) за земельні ділянки (земельні частки (паї)), що розташовані на територіях, на яких ведуться (велися) бойові дії або на територіях, тимчасово окупованих збройними формуваннями Російської Федерації, та перебувають у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди, фізичних або юридичних осіб, а також земельних ділянок (земельних часток (паїв)), які визначені обласними військовими адміністраціями як засмічені вибухонебезпечними предметами та/або на яких наявні фортифікаційні споруди.»

Очікуємо на прийняття Верховною Радою Україні вищезгаданих законопроектів та їх підпісання Президентом України, про що ми невидкладно сповістимо Вас на нашому Телеграм-каналі та офіційному веб-порталі.

Останніми роками тема інвестування грошових коштів (власних або запозичених) у придбання житлової нерухомості, яка розташована на території України, набуває неабиякої популярності. Забудовники презентують потенційному покупцю такої нерухомості (інвестору) неймовірної краси проекти забудови земельної ділянки під будівництво житлового комплексу із власною інфраструктурою, у тому числі, дитячим садочком, школою, закладом надання медичних послуг тощо.

Яскрава картинка та обіцянки забудовника стимулюють інвесторів укласти відповідний договір (або комплекс договорів) з метою придбання майнових (або речових) прав на об’єкт житлової нерухомості. Проте, нажаль, у подальшому, такі покупці  переходять із статусу «інвестора житлової нерухомості» у статус «покинутого інвестора житлової нерухомості».

Вищенаведена ситуація змушує останніх боротися із недобросовісними забудовниками, використовуючи найбільш дієвий спосіб захисту власних прав шляхом звернення до суду із відповідним позовом.

Найбільш поширеною проблемою інвестора після внесення останнім вкладу у рахунок сплати вартості придбання об’єкта житлової нерухомості є порушення забудовником строків введення житлового будинку в експлуатацію, та, відповідно, набуття права власності на об’єкт нерухомості, що є наслідком – прострочення моменту передання покупцю об’єкта житлової нерухомості згідно умов відповідного договору.

На практиці, це виглядає наступним чином. Забудовник (або власник земельної ділянки, особа якого стає відомою лише під час укладення відповідного договору), з метою залучення достатньої суми грошових інвестицій для реалізації проекту забудови, або продовження будівництва житлового будинку, анонсує дату завершення реалізації такого проекту, нерідко із розподілом етапів будівництва на певні черги будівництва. Саме на ці дед-лайни і звертає увагу потенційний покупець до моменту його звернення до офісу продаж забудовника. Проте, насправді, анонсовані забудовником строки є такими, що легко переносяться останнім у часовому проміжку з причини, як-то: несприятливі погодні умови, затримки у поставці будівельних матеріалів, недостатня сума грошових коштів у фонді інвестування будівництва тощо. Насамкінець, покупцю майнових прав на об’єкт нерухомості справедливим чином набридає чути безкінечні обіцянки менеджера із офісу продажу квартир «від забудовника» щодо дати завершення реалізації вищевказаного проекту, що змушує  такого покупця звернутися до суду із відповідним позовом з метою захисту своїх порушених прав та інтересів.

Нагадаємо, що відповідно до ч. 2 ст. 331 Цивільного Кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

При цьому, якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Частина 1 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлює, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

З огляду на вищезазначені норми чинного законодавства України, до набуття покупцем права власності на об’єкт інвестування (наприклад, житлову квартиру) останній перебуває у залежності від забудовника щодо факту завершення виконання будівельних робіт із будівництва житлового будинку, в якому знаходиться такий об’єкт, юридичного факту введення вищевказаного будинку в експлуатацію із дотриманням вимог чинного законодавства України, а також юридичного факту набуття забудовником права власності на житловий будинок. Лише після настання останньої юридичної події – реєстрація забудовником (власником земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок) речових прав на вищевказаний житловий будинок, останній передає покупцю речові права на об’єкт житлової нерухомості, у придбання якого останнім інвестовані грошові кошти (власні або запозичені).

Варто відзначити чималу кількість варіантів залучення потенційним покупцем житлової нерухомості інвестицій (грошових коштів), що безпосередньо впливає на обраний у подальшому спосіб захисту порушених прав інвестора. Отже, схемами залучення інвестицій можуть бути одна із наступних:

1. Укладення попереднього договору купівлі-продажу об’єкта нерухомого майна;
2. Укладення договору купівлі-продажу майнових прав на об’єкт нерухомого майна;
3. Укладення інвестиційного договору;
4. Участь у кооперативі (наприклад, житловому);
5. Інвестування через фонди фінансування будівництва, або фонди операцій з нерухомістю, або інститути спільного інвестування, або шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов’язань за якими здійснюється шляхом передачі об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва;
6. Укладення договору пайової участі;
7. Укладення договору купівлі-продажу деривативу;
8. Інші схеми залучення інвестицій відповідно до чинного законодавства України.

Так, наприклад, у випадку придбання інвестором майнових прав на об’єкт нерухомого майна, наприклад, на підставі, договору купівлі-продажу майнових прав на житлову нерухомість (квартиру), та затягнення забудовником (особою власника земельної ділянки, на якій знаходиться житловий будинок) моменту оформлення права власності на житловий будинок, в якому знаходиться спірний об’єкт, попри факт отримання належного документу, що підтверджує факт прийняття цього будинку в експлуатацію, належним способом захисту порушених прав такого інвестора є визнання майнових прав на об’єкт інвестування (квартиру).

Щодо обрання покупцем саме вищевказаного способу захисту майнових прав  зробив відповідний висновок Верховний Суд України у своїй постанові від                                18 листопада 2015 року по справі  № 6-1858цс15: «Оскільки згідно зі ст. 328 Цивільного кодексу України набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти, то суд, застосовуючи цю норму, повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 Цивільного кодексу України. Тобто, суд зазначив, що під час судового захисту порушених прав інвестору необхідно довести, чи набув він прав та обов’язків власника об’єкта нерухомості, проте таке право не визнається чи оспорюється забудовником. У противному випадку, коли, об’єкт житлової нерухомості (багатоквартирний житловий будинок) введений в експлуатацію, інвестором сплачена повна вартість придбання майнових прав на спірний об’єкт, проте забудовник, з невідомих причин не оформлює право власності на такий будинок, захист порушених прав можливий не через визнання права власності на нерухомість, а через визнання права на майнові права на об’єкт інвестування.»

Станом на сьогоднішній день, суди продовжують дотримуватися вищевказаної позиції під час вирішення подібних спорів  (справа № 761/5598/15-ц; справа                                     № 755/11287/20; справа № 638/15612/20; справа №14-606цс18, справа № 14-39 цс19).

Зокрема, у справі № 761/5598/15-ц  суд зазначив, що, подекуди, трапляються випадки неможливості покупця зареєструвати речові права на новостворений об’єкт через неподання забудовником необхідних документів до органів Реєстраційної служби:  документ, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на земельну ділянку; документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси; затверджений особою забудовника перелік фізичних та юридичних осіб, кошти яких залучалися на інвестування (фінансування) об`єкта будівництва. Суд також зазначає, що оскільки невчинення відповідачем дій на виконання умов укладеного з позивачем договору, унеможливлює реалізацію позивачем своїх майнових прав на об`єкт інвестування у встановленому законом порядку, тому такі права підлягають захисту, в тому числі, і шляхом їх визнання в судовому порядку.

Вищенаведене дозволяє зробити висновок, що такий спосіб захисту як визнання майнових прав на об’єкт інвестування у судовому порядку є підставою для підтвердження судом факту виникнення у покупця майнових прав на об’єкт інвестування на підставі, зокрема, договору купівлі-продажу майнових прав на об’єкт нерухомості, що надає, у подальшому, право такого покупця зобов’язати недобросовісного продавця зареєструвати право власності на об’єкт нерухомого майна з подальшою передачею покупцеві об’єкта купівлі-продажу.

Іншим способом захисту порушених прав покупця у випадку затягування продавцем майнових прав на об’єкт нерухомості моменту оформлення власних речових прав на об’єкт будівництва,  може бути розірвання відповідного договору, повернення сплачених таким покупцем грошових коштів у рахунок придбання майнових прав на спірний об’єкт, а також стягнення пені за затримку строків передання продавцем спірного об’єкта покупцеві. При цьому, варто застерегти, що застосування наслідків розірвання вищевказаного договору залежить від умов спірного договору. У зв’язку із чим  звертаємо Вашу увагу на обов’язковість здійснення пильного аналізу умов будь-якого договору перед його укладенням із контрагентом.

Відповідно до ч. 1 ст. 651 Цивільного Кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

При цьому, як зазначає Верховний Суд у своїй постанові від 04 лютого 2021 року по справі № 607/1579/19: «Під час вирішення питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.»

Натомість, у цій же постанові, предметом спору в якій було розірвання укладеного договору та стягнення сплачених за цим договором платежів, а також пені за прострочення виконання зобов`язання, Верховний Суд визнав, що у випадку прострочення виконання забудовником зобов’язань із закінчення будівництва та передання позивачу у власність спірної квартири у чітко визначений строк, останній має право розірвати такий договір через істотне порушення його умов забудовником.

Отже, за загальним правилом, у випадку, зокрема, прострочення виконання контрагентом покупця майнових (речових) прав на об’єкт житлової нерухомості взятих на себе зобов’язань щодо завершення будівництва об’єкта нерухомого майна, або передання майнових прав на об’єкт нерухомого права, або передання речових прав на нерухоме майно тощо, в залежності від предмета договору, потерпіла сторона договору (інвестор) має право розірвати спірний договір, із застосування відповідних наслідків розірвання такого договору.

Повертаючись до теми можливого стягнення потерпілою стороною суми пені за прострочення виконання забудовником зобов’язань щодо виконання умов відповідного договору, Верховний Суд визнав, що в окремо визначених випадках відносини між забудовником та інвестором підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів». Проте, обов’язковою вимогою для застосування можливостей, які надаються потерпілій стороні як споживачу має бути характер виконання робіт, або надання послуг як предмет спірного договору.

Так, наприклад, у справі № 686/19326/15-ц щодо визнання неправомірними дій відповідача щодо односторонньої зміни умов інвестиційного договору, зобов`язання внести зміни в інвестиційний договір, надання довідки про сплату повної вартості об`єкта інвестування квартири, акту прийому-передачі квартири, витягу з реєстру власників квартир, стягнення витрат на придбання газового котла та пені за прострочення виконання зобов`язання, Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні вимог про стягнення пені з урахуванням положень Закону України «Про захист прав споживачів», норм Цивільного Кодексу України та умов інвестиційного договору, з якого не вбачалося, що позивач є споживачем, а відповідач є виконавцем, що надає послуги, в розумінні вимог Закону України «Про захист прав споживачів».

Отже, вкрай важливо здійснити системний аналіз умов договору з метою формулювання висновку, чи вважаються сторони спірного договору виконавцем та споживачем у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів». У випадку підтвердження цього висновку, інвестор має право відмовитися від спірного договору, відшкодувати завдані збитки, застосувати до особи, із якою укладений такий договір, пеню у якості штрафних санкцій, а також вимагати відшкодування моральної шкоди за прострочення виконання робіт із будівництва об’єкта нерухомого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) і вимагати відшкодування збитків, якщо виконавець своєчасно не приступив до виконання зобов’язань за договором або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений строк стає неможливим.

Верховний Суд, під час розгляду справи № 522/1029/18 також відзначив, що «визнання ж права власності на об’єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами Цивільного кодексу України чи іншими нормативними актами не передбачено». У противному випадку, належним способом захисту порушених прав інвестора повинно бути звернення останнього до суду із позовною вимогою про відшкодування завданих збитків.

Крім того, згідно ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

20 травня 2021 року Верховний Суд, під час вирішення справи   № 607/1569/19 зробив наступний висновок:

«Установивши, що ОСОБА_1 виконав умови договору, повністю вніс обумовлену в договорі суму, а ОСОБА_2 допустила істотне порушення умов договору і не забезпечило отримання позивачем завершеної будівництвом квартири, на час розгляду справи готовність незавершеного будівництва становить 3 %, при тому, що планове завершення будівництва та здача 9-ти поверхового житлового будинку в експлуатацію встановлено – ІІ квартал 2014 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що позивач вправі вимагати стягнення з відповідача пені у розмірі, встановленому частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в межах річного строку позовної давності (частина друга статті 258 ЦК України). При цьому, при розрахунку суми пені судом застосовано положення частини третьої статті 551 ЦК України.»

Такими чином, у випадку визнання покупцем (інвестором) майнових прав на об’єкт нерухомості споживачем у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів», останній, у випадку порушення виконання забудовником вимог договору щодо своєчасного та/або якісного виконання будівельних робіт, або надання послуг, має право під час звернення до суду із позовною вимогою щодо розірвання договору та повернення наперед сплаченої суми грошових коштів у якості вартості придбання вищевказаних прав, стягнути з винної сторони пеню у розмірі залежно від вартості майнових прав на об’єкт нерухомості.

Крім того, 07 жовтня 2020 року Верховний Суд у своїй постанові по справі                               № 755/3509/18 підтвердив право такого споживача на відшкодування моральної шкоди:

«З наведеного вбачається, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб’єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 Закону України «Про захист прав споживачів» навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено. Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц.»

На наш погляд, вищенаведена позиція Верховного Суду надає право інвесторам на відшкодування моральної шкоди за спричинені емоційні страждання під час очікування виконання забудовником усіх взятих на себе умовами відповідного договору зобов’язань, незалежно від факту згадування про таке право інвестора у відповідному договорі. Адже, практика показує, що контрагент інвестора є «незламним», коли мова йде про зміну умов та порядку оплати вартості майнових (речових) прав на об’єкт нерухомості згідно умов відповідного договору. При цьому, здебільшого, такі умови зобов’язують покупця (інвестора) оплатити «вартість прав» на умовах 100% передоплати. Тому, цілком зрозуміло, що покупець об’єкта нерухомого майна (інвестор) перебуває у стані безперервного стресу до дня передання останньому вищевказаного об’єкта.

Повертаючись до теми належного обрання способу захисту порушених майнових (речових) прав на спірний об’єкт, відзначимо також наступний варіант розвитку подій.

Нерідко трапляються випадки, коли житловий будинок, в якому знаходиться спірний об’єкт нерухомого майна, права на який придбані інвестором є прийнятим в експлуатацію, та замовником будівельних робіт (забудовником) оформлене право власності на такий житловий будинок, проте останнім не визнається право інвестора реалізовувати правомочності власника спірного об’єкта нерухомого майна. У такому разі, належним способом захисту порушених прав інвестора є визнання права власності на об’єкт нерухомості у порядку, визначеному ст. 392 Цивільного Кодексу України.

Нагадаємо, що відповідно до ст. 392 Цивільного Кодексу України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Такої позиції дотримувався Верховний Суд України по справі № 6-129цс14                            «у такому випадку рішення суду про захист порушеного права та визнання за позивачем прав на спірне майно є підставою для реєстрації такого права».

Згідно чинної редакції Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі, у тому числі, судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 вищеназваного Закону).

Щодо питання практики вирішення спорів між державними органами та забудовниками.

Перш за все, звернімо увагу на надану чинним містобудівним законодавством можливість органу державного архітектурно-будівельного контролю скасовувати документ, що надає право на початок виконання будівельних робіт у нижчеперелічених випадках.

Так, відповідно до п 15 Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт» від 13 квітня 2011 р. № 466  у разі виявлення відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю факту подання наведених у надісланому повідомленні недостовірних даних, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи без належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, а також у разі скасування містобудівних умов та обмежень, право на початок виконання підготовчих або будівельних робіт, набуте на підставі поданого повідомлення, підлягає скасуванню відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю.»

При цьому, орган державного архітектурно-будівельного контролю скасовує право на початок виконання підготовчих або будівельних робіт, набуте на підставі поданого повідомлення, шляхом видачі відповідного розпорядчого акта. Вищевказаний орган виключає з реєстру запис про реєстрацію повідомлення не пізніше наступного робочого дня з дня повідомлення органом державного архітектурно-будівельного контролю про таке скасування.

Негативна практика розгляду судами спорів забудовника із органом державного архітектурно-будівельного контролю щодо скасування наказу про скасування відповідного дозвільного документу, що надає право на початок виконання будівельних робіт (повідомлення про початок виконання будівельних робіт, або дозвіл про початок виконання будівельних робіт) підтверджує факт діяльності владного органу у межах чинного законодавства України, та, відповідно, протиправність дій замовника будівництва під час виконання вимог містобудівного законодавства України.

До прикладу наведемо позицію Верховного Суду по справі № 826/1419/18, яка викладена у постанові від 15 липня 2020 року, щодо відмови у задоволенні скарги забудовника про скасування наказу про анулювання дозвільного документу:

«Отже, скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт можливо лише, якщо буде встановлено наявність у декларації недостовірних даних або розбіжностей, які дають підставу вважати об`єкт самочинним будівництвом. При цьому, під виявленням недостовірних даних у зареєстрованій декларації розуміється встановлення факту, що на дату реєстрації декларації інформація, яка зазначалася в ній, не відповідала дійсності, та/або виявлення розбіжностей між даними, зазначеними у декларації.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі № 695/3442/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 826/16382/15, від 17 жовтня 2019 року у справі                                     № 826/6988/16.»

Здебільшого, подання уповноваженим органом державної влади судового позову ґрунтується на встановленому та підтвердженому відповідними доказами факті невиконання забудовником припису владного органу про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів.

Практика показує, що вищевказаним порушенням є, зокрема, невідповідність стану виконання будівельних робіт технічним показникам, які зазначені у проектній документації на об’єкт будівництва, або порушення забудовником будівельних норм, стандартів та правил під час виконання будівельних робіт тощо.

Відповідно до ч. 7 ст. 376 Цивільного Кодексу України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Системний аналіз законодавства України, яке регулює взаємовідносини забудовника та органів державної влади та/або місцевого самоврядування у сфері будівництва надає підстави зробити висновок, що обов’язковою підставою звернення владного органу до суду про зобов’язання забудовника провести перебудову об’єкта будівництва є факт невиконання забудовником умов припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів, що підтверджується складеним таким владним органом акту про проведення позапланової перевірки та доказами вчинення забудовником відповідного порушення вимог містобудівного законодавства України.

Вищевказаної позиції також дотримується Верховний Суд, зазначивши у своїй постанові від  29 січня 2020 року по справі  №822/2149/18 наступне:

«Можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва перевіряється на стадії виконання припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів. Невиконання припису без поважних причин може свідчити про неможливість перебудови або небажання особи, яка здійснила самочинне будівництво, усувати його наслідки.»

Надалі, стаття 376 вищезгаданого Цивільного Кодексу України встановлює, що якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Отже, чинне законодавство України допускає, що у випадку невиконання забудовником умов припису органу архітектурно-будівельного контролю про усунення порушень вимог містобудівного законодавства останній має право звернутися до суду із позовом про знесення об’єкта виконання будівельних робіт.

У той же час, чинне законодавство України передбачає випадки безспірного звернення владного органу до суду із позовом про знесення самочинного будівництва, яким є, власне, об’єкт будівництва, який будується на земельній ділянці, яка не була відведена для мети виконання будівельних робіт, або у випадку відсутності документу, який дає право на виконання будівельних робіт.

Відповідно до ч. 5 ст. 20 Земельного кодексу України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Верховний Суд у своїй постанові від 29 січня 2020 року по справі №822/2149/18 сформував надзвичайно важливий висновок: «Якщо нерухоме майно збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або (б) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи (в) належно затвердженого проекту, стаття 376 ЦК України не ставить можливість знесення об’єкта самочинного будівництва в залежність від можливостей його перебудови.»

Отже, Верховний Суд визнав, що обов’язковому (безальтернативному) знесенню об’єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об’єкт побудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В інших випадках передумовою звернення владного органу до суду із позовом про знесення самочинного будівництва повинен бути факт невиконання умов припису про усунення порушень містобудівного законодавства України.

З огляду на вищевказане, не зайвим є звернути увагу потенційних покупців житлової нерухомості на нині встановлений факт масового виконання забудовниками будівельних робіт із зведення об’єктів житлової інфраструктури на земельній ділянці, яка не належить останньому на передбаченій законом  правовій підставі (тобто відсутній акт про право власності на земельну ділянку, або договір оренди земельної ділянки, або договір про встановлення сервітуту, або акт на право постійного користування), або така земельна ділянка належить до іншої категорії цільового використання (виду використання у межах функціонального призначення) земельної ділянки, що є відмінним від характеру фактичної забудови.

З приводу цього, позиція Верховного Суду, яка викладена у постанові від 16 липня 2019 року у справі № 520/8970/18, є наступною:

«Таким чином, суд доходить до висновку про невідповідність цільового призначення земельної ділянки, на якій позивачем здійснюється будівництво, фактичним намірам забудови, що є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, оскільки він будується на земельній ділянці не відведеній для цієї мети.

Право власника на забудову на своїй земельній ділянці здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, яка міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 16 липня 2019 року у справі № 520/8970/18.»

Зазначимо, що матеріалами справи № 520/8970/18 було встановлено, що метою виконання забудовником будівельних робіт було будівництво багатоквартирного житлового будинку, що підтверджується проектною документацією. При цьому,   відповідно до державного акту про право власності на земельну ділянку цільовим призначенням земельної ділянки, яка використовувалась під забудову,  є індивідуальне житлове, гаражне і дачне будівництво. Більш того, Генеральний план міста та проект планування його приміської зони на період до 2020 року встановлював функціональне призначення такої земельної ділянки – територіальна садибна забудова.

Отже, вкрай важливо здійснювати забудову земельної ділянки у суворій відповідності із видом цільового призначення земельної ділянки, яка використовується під забудову. У противному випадку, таке самовілля забудовника (замовника будівельних робіт) має наслідком визнання об’єкту будівництва, який будується на такій земельній ділянці, самочинним об’єктом будівництвом, що підлягає знесенню.

При цьому, говорячи про практику подання відповідним органом державної влади судового позову про знесення об’єктів самочинного будівництва, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил, аналіз Єдиного Державного реєстру судових рішень  дає підстави зробити висновок на недостатню кількість таких судових спорів. У будь-якому випадку, вищенаведене не означає відсутність інших ризиків, з якими може стикнутися забудовник на шляху до оформлення права власності на об’єкт такого будівництва, або, у подальшому: скасування дозвільного документу, який надає право на виконання будівельних робіт, розірвання договору оренди земельної ділянки через істотне порушення забудовником умов такого договору, неможливість прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію, затримка строків оформлення речового права власності на об’єкт будівництва тощо.

Зважаючи на вищевикладене, констатуємо про надзвичайну важливість серйозного підходу потенційного покупця (інвестора) житлової нерухомості, яка розташована на території України, до здійснення правового аналізу документів, до моменту придбання останнім майнових (речових) прав на об’єкт нерухомого майна. Адже реалії сьогодення показують, що ризики придбання майнових прав на об’єкт нерухомого майна є надзвичайно високими для потенційного покупця (інвестора).

23 травня 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» № 466-IX (далі за текстом – Закон про внесення змін), яким внесені кардинальні зміни до Податкового Кодексу України (далі за текстом – ПК України). Зокрема, внесені зміни не оминули порядок призначення та проведення податкових перевірок платника податків.

Відтепер Закон про внесення змін «дозволив» податковому органу вносити зміни до затвердженого плану-графіку документальних планових перевірок платників податку з причини  іншої ніж пов’язана із зміною найменування платника податків. 

Нагадаємо, що пункт 77.1. ст. 77 ПК України у редакції Кодексу до 23 травня 2020 року не передбачав право внесення змін до затвердженого плану-графіку документальних планових перевірок. У той же час, Порядок формування плану-графіка проведення документальних планових перевірок платників податків, затверджений Наказом Міністерства фінансів України № 524 від 02.06.2015 року допускав оновлення такого плану-графіка у разі його коригування, без вказівки щодо належної правової підстави для того. Зазначене створювало непоодинокі випадки виникнення спору між органом податкової служби та платником податків, якого, на думку останнього, було неправомірно включено до плану-графіку. 

Арбітром у багаторічному батлі між органом податкової служби та платником податків став Верховний Суд, який у постанові від 08.10.2019 року по справі № 826/11217/18 зазначив, що оновлення річного плану-графіка у разі його коригування має на увазі витравлення помилки стосовно вже включених до оприлюдненого відповідно до пункту 77.1 статті 77 ПК плану-графіка платників податків. Верховний Суд нагадав, що відповідно до частини першої ст. 5 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05.04.2007 №877-V внесення змін до річних планів здійснення заходів державного нагляду (контролю) не допускається, крім випадків зміни найменування суб`єкта господарювання та виправлення технічних помилок.

Отже, на відміну від попередньої редакції, пункт 77.1. ст. 77 ПК України встановлює, що внесення змін до плану-графіка проведення документальних планових перевірок на поточний рік допускається не частіше одного разу в першому та одного разу в другому кварталі такого року, крім випадків коли зміни пов’язані із змінами найменування платника податків, що вже був включений до плану-графіка, та/або виправлення технічних помилок.

Безсумнівно, відтепер платникам податків слід бути більш обачливими під час аналізу план-графіку проведення документальних позапланових перевірок на веб-порталі www.tax.gov.ua   та брати до уваги нині легалізоване право органів державної податкової служби доповнювати такий план-графік новими платниками податків для їх перевірки на предмет дотримання податкового законодавства України.  

Нарешті Законом про внесення змін виключено «болючу» для платників податків підставу для проведення документальної позапланової перевірки – отримання органом податкової служби рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки, яка була встановлена у  п. 78.1.11                        ст. 78.1. ПК України у  редакції до 23 травня 2020 року.

Нагадаємо, що Єдиний реєстр судових рішень, свого часу, був переповнений судовими рішеннями у спорах про скасування наказу про призначення документальної позапланової перевірки на підставі рішення слідчого судді з огляду на те, що Кримінальний процесуальний Кодекс України жодним чином не пов’язує повноваження слідчого судді з проведенням органами податкової служби позапланової документальної перевірки платника податків з дотримання вимог ПК України. Незважаючи на численні рішення суду про задоволення позовних вимог, судовий розгляд подібних спорів «коштував» таким платникам податків значних витрат часу та нервів.

Натомість, Законом про внесення змін пункт 78.1. ст. 78. ПК України доповнений пп. 78.1.21, 78.1.22, наступними додатковими підставами для проведення позапланової документальної перевірки:

78.1.21. контролюючим органом після проведення документальної планової перевірки або документальної позапланової перевірки отримано інформацію та/або документи від іноземних державних органів, які стосуються питань, що були охоплені під час попередніх перевірок платника податків та свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи. Така перевірка проводиться виключно щодо питань, що стали підставою для проведення такої перевірки;

78.1.22. у разі отримання інформації, що свідчить про ведення нерезидентом господарської діяльності через постійне представництво на території України, відповідно до вимог підпункту 14.1.193 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, без взяття на податковий облік.

Станом на сьогоднішній день внесені зміни до п. 81.2 ст. 81 ПК України, відповідно до якого перелік документів, які податкові органи уповноважені складати під час (або після) проведення перевірки, доповнений актом про неможливість проведення перевірки. При цьому, вказаний пункт статті ПК України не деталізує, що саме слід розуміти під неможливістю проведення перевірки. Проте, досвід показує, що саме відсутність платника податків за податковою адресою матиме наслідок складання вищезазначеного Акту. Крім того, Акт, в обов’язковому порядку, повинен буде містити відповідні докази неможливості проведення такої перевірки, що усуватиме зловживання органів податкової служби від складання цього Акту без відповідної правової підстави. 

Більш того, відтепер Акт уповноваженої особи про засвідчення відмову від підпису Акту, складеного за результатами проведеної перевірки, а також Акт про неможливість проведення перевірки реєструється у контролюючому органі не пізніше наступного робочого дня після їх складання.

Пункт 82.2 ст. 82 ПК України надав право органу податкової служби право на збільшення  строку проведення позапланової документальної перевірки, на строк три робочі дні у випадку надання платником податків витребуваних уповноваженою особою документів менше ніж за три робочих днів до дня її завершення. Крім того, віднині також можливе зупинення проведення будь-якої документальної планової або позапланової перевірки платника податків  на строк не більше ніж 30 робочих днів на відміну від встановленої до 23 травня 2020 року такої можливості лише у разі проведення документальної виїзної перевірки великого платника податків. При цьому, підставою для зупинення проведення перевірки на строк не менше ніж п’ять робочих днів може бути, зокрема, отримання платником податків запиту уповноваженої особи щодо надання копій первинних фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, що свідчать про приховування (заниження) об’єктів оподаткування, несплату податків, зборів, платежів, порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи відповідних документів у строк менше ніж за п’ять робочих днів до дня закінчення перевірки.

На нашу думку, зазначене право, беззаперечно, має переваги для платника податків в частині збору усієї доказової бази здійснення ним господарської діяльності у дотримання вимог ПК України. Проте, варто відзначити, що вказане є правом, але не обов’язком органу податкової служби подовжити строк проведення податкової перевірки. 

Принципово важливою новелою податкового законодавства стало доповнення                        п. 86.1. ст. 86 ПК України текстом наступного змісту:

«Акт перевірки не може розглядатися як заява або повідомлення про вчинення кримінального правопорушення щодо ухилення від сплати податків.»

Підпункт 86.7.5. пункту 86.7 ст. 86 ПК України також доповнений наступним приписом:

«Контролюючим та іншим державним органам забороняється використовувати акт перевірки як підставу для висновків стосовно взаємовідносин платника податків з його контрагентами, якщо за результатами складання акта перевірки податкове повідомлення-рішення не надіслано (не вручено) платнику податків або воно вважається відкликаним відповідно до підпунктів 60.1.2 та 60.1.4 пункту 60.1 статті 60 цього Кодексу.»

На практиці, органи державної податкової служби направляють платнику податків податковий запит в порядку, передбаченому п. 73.3 ст. 73 ПК України  на підставі підпункту 3 п. 73.3 ст. 73 ПК України  враховуючи результати проведеної органом державної податкової служби податкової перевірки відносно контрагента такого платника податків. Проте, нагадаємо, що встановлення органом державної податкової служби ознак порушення контрагентом платника податків вимог податкового законодавства, які викладаються в Акті перевірки, без наявності вироку відносно такого платника податків, в якому буде вказана особа платника податків, якій направлений податковий запит, не є підставою вважати порушення останнім вимог податкового законодавства України. 

Таким чином, доповнений ПК України вищевказаними приписами захищає права платників податків від необґрунтованої підозри з боку владних органів щодо ведення таким платником податків господарської діяльності. 

Закон про внесення змін додатково доповнив зміст ПК України узагальненим визначенням «матеріали перевірки», який включає до себе: акт (довідка) перевірки з інформативними додатками, які є його невід’ємною частиною; заперечення, надані платником податків до акту (довідки) перевірки (у разі їх наявності на час розгляду); пояснення та їх документальне підтвердження, які надані платником податків відповідно до підпункту 16.1.15 пункту 16.1 статті 16 та відповідно до абзацу другого підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 розділу I цього Кодексу.

Зазначене вище легалізує подані платником податків, господарська діяльність якого перевіряється на предмет дотримання вимог податкового законодавства, заперечення до акту перевірки, письмові пояснення тощо, що, безсумнівно, ставить становище органу податкової служби у залежність від дотримання останнім процедури отримання цих документів від платника податків.

Крім того, принципово новими новелами у чинному ПК України став порядок розгляду матеріалів перевірки створеною у межах контролюючого органу – комісією з питань розгляду заперечень та пояснень до актів перевірок (далі за текстом – комісія), яка є постійно діючим колегіальним органом контролюючого органу.

Так, згідно п.п. 86.7.2. п. 86.7. ст. 86 ПК України комісія, після отримання від платника податків заперечень та/або додаткових документів/пояснень, організовує процес розгляду матеріалів перевірки із обов’язковим викликом платника податків в день їх розгляду. За результатами розгляду матеріалів перевірки комісія приймає висновок, який, відповідно до п.п. 86.7.5. п. 86.7. ст. 86 ПК України є підставою для прийняття податкового повідомлення-рішення. При цьому, звертаємо увагу, що, на відміну від попередньої редакції ПК України, комісія, яка уособлює орган податкової служби, відтепер враховує також документи, подані платником податків у строк, передбачений для подачі заперечень до акту перевірки, які підтверджують наявність пом’якшуючих обставин або обставин, що звільняють такого платника податків від фінансової відповідальності відповідно до ПК України. 

Аналіз вищенаведеного дає підстави зробити висновок про зміну підходу для проведення податкових перевірок усіх, без винятку, платників податків. Залишається лише сподіватись, що суть цих змін лише покращить дотримання як платником податків, так  і органом державної податкової служби основних засад, на яких ґрунтується податкове законодавство згідно ст. 4 ПК України.

24 квітня 2020 року на сайті Верховної Ради України http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=68663 зареєстрований законопроект № 3389 «Проект Закону про внесення змін до Податкового кодексу України щодо спрощення умов ввезення на митну територію України транспортних засобів» (далі за текстом – законопроект № 3389). 

Важливість прийняття законопроекту № 3389 обумовлена тим, що внаслідок прийняття 08 листопада 2018 року Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо оподаткування акцизним податком легкових транспортних засобів» акцизний податок для транспортного засобу розраховується з урахуванням коефіцієнту,  що дорівнює кількості повних календарних років такого транспортного засобу з року, наступного за роком його виробництва, до року визначення ставки цього податку. При цьому, законотворець, під час написання законопроекту, несправедливим чином розрахував коефіцієнт віку, внаслідок чого майбутні автовласники більш уживаних транспортних засобів (віком понад 8 років) повинні сплачувати акцизний податок на суму, що значно перевищує вартість акцизного податку, який сплачують автовласники менш уживаних транспортних засобів із однаковим розміром дизельного двигуна. Таким чином виходить, що сума акцизного податку для менш забезпеченої верстви населення України складає майже аналогічну суму вартості придбаного ними транспортного засобу, на відміну від осіб, які мають кращі фінансові можливості для придбання нового транспортного засобу (або транспортного засобу із його меншою уживаністю).

 Отже, у разі прийняття законопроекту № 3389, тимчасово, протягом 180 календарних днів з дня набрання чинності Законом України «Проект Закону про внесення змін до Податкового кодексу України щодо спрощення умов ввезення на митну територію України транспортних засобів», сума акцизного податку розраховуватиметься без урахування віку транспортного засобу. Тобто ставка  цього податку матиме формулу: Ставка = Ставка базова х К двигун. При цьому, базова ставка залишається незмінною, з урахуванням об’єму циліндру транспортного засобу, що вимірюється у куб. см. (п. 215.3.5-1. Податкового Кодексу України).

Маємо надію, що Комітет Верховної Ради України з питань фінансів, податкової та митної політики під час розгляду законопроекту № 3389 надасть позитивний висновок, та Верховна Рада України невдовзі прийме Закон України «Проект Закону про внесення змін до Податкового кодексу України щодо спрощення умов ввезення на митну територію України транспортних засобів». 

Безсумнівно, цей Закон України зумовить покращення ситуації на ринку імпортних вживаних транспортних засобів, та надасть майбутнім автовласникам здійснити їх мрію – придбати транспортний засіб за доступною ціною (з урахуванням вартості усіх зборів згідно митного законодавства України).

28.04.2020 набуває чинності Закон України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення” у новій редакції.

Стаття 14 цього Закону передбачає, що у  випадку надання послуг із переказу грошових коштів Банк зобов’язаний провести ідентифікацію та верифікацію платника коштів та його отримувача шляхом отримання наступної інформації:

– для платника: якщо фізична особа (або ФОП) – прізвище ім’я по батькові, його паспортні дані або ІНН, а також номер рахунку або унікальний обліковий номер фінансової операції. При цьому, ані Закон, ані роз’яснення НБУ не містять визначення “унікального облікового номеру фінансової операції”. Цілком ймовірно, що законодавець має на увазі  номер рахунку для оплати.

– для платника: якщо юридична особа – найменування юридичної особи, її місцезнаходження або код ЄДРПОУ, а також номер рахунку або унікальний обліковий номер фінансової операції.

– для отримувача коштів: якщо фізична особа (або ФОП) – прізвище, ім’я (та за наявності – по батькові),  а також номер рахунку або унікальний обліковий номер фінансової операції. 

– для отримувача коштів: якщо юридична особа – найменування юридичної особи,  а також номер рахунку або унікальний обліковий номер фінансової операції. 

Надану вище інформацію Банк перевіряє за допомогою доступних для нього офіційних джерел. Лише за умови підтвердження наданої платником інформації офіційними джерелами, Банк переказує грошові кошти. На наш погляд, деякі фінансові операції можуть затягуватись відтепер у часі….через необхідність проведення перевірки. Банк отримувача так само може затребувати таку інформацію від Банка-платника. 

При цьому, у випадку суми фінансової операції до 30 000 грн (включно), а також в еквіваленті будь-якої валюти до гривні на цю суму , у разі якщо платник перераховує грошові кошти за допомогою електронного платіжного засобу, Банку достатньо інформації щодо рахунків платника та отримувача, або унікального номеру фінансової операції. За допомогою даних електронного платіжного засобу платника Банк отримує вичерпну інформацію.

Виняток становить лише виникнення у Банку підозри, що фінансова операція або сукупність пов’язаних між собою фінансових операцій можуть бути пов’язані з легалізацією (відмиванням) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванням тероризму або фінансуванням розповсюдження зброї масового знищення.

Також звільняються від процедури проведення верифікації та ідентифікації платники під час переказу коштів на суму, що є меншою ніж 30 тисяч гривень, або суму, еквівалентну зазначеній сумі, в тому числі в іноземній валюті, для зарахування на рахунок отримувача виключно з метою оплати вартості товарів, робіт, послуг,  за умови, що суб’єкт первинного фінансового моніторингу, що надає послуги з переказу коштів отримувачу, може здійснити відстеження через отримувача за допомогою унікального облікового номера фінансової операції переказу коштів та визначити особу, яка уклала договір з отримувачем про поставку товарів, виконання робіт, надання послуг.

Якщо платник вносить готівку до каси Банку без відкриття банківського рахунку на суму більше  5000 грн, то Банк проводить верифікацію та ідентифікацію згідно запитуваної інформації вище.

Розглянемо можливість перебування нерезидента як фізичної особи, який перетнув кордон із Україною з урахуванням візового або безвізового режимів, без застосування до нього штрафних санкцій з боку органів державної влади.  

Оформити посвідку на проживання в Україні

Постанова Кабінету Міністрів України № 150 від 15 лютого 2012 р. «Про затвердження Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України» (далі за текстом – Постанова) розрізняє дві підстави тимчасового перебування нерезидентів на території України: 

1. Протягом наданого візою дозволу в межах строку дії цієї візи;
2. Не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі  в’їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в’їзду. Отже, згідно  Указу Президента України № 1131/2005 від 26 липня 2005 року для громадян держав – членів Європейського Союзу, Швейцарської Конфедерації та Князівства Ліхтенштейн з 1 вересня 2005 року встановлений безвізовий режим в’їзду в Україну та транзитного проїзду через її територію за умови перебування таких осіб в Україні на термін, що не перевищує 90 днів.  

Стаття 203 Кодексу України про правопорушення в Україні встановлює, що у разі порушення іноземцем правил перебування в Україні за документами, термін дії яких закінчився, або ухилення від виїзду з України після закінчення відповідного терміну перебування, або порушення цього терміну, виявлене в пунктах пропуску через державний кордон України або контрольних пунктах в’їзду-виїзду, на правопорушника накладається штраф у розмірі від 1 700 грн до 5 100 грн. 

Проте, враховуючи запроваджений постановою КМУ на території України карантин, а також нині чинну норму Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», який був прийнятий 17 березня 2020 року, зазначені вище особи звільняються від притягнення їх до адміністративної відповідальності за ст. 203 КУпАП, якщо такі особи не змогли виїхати за межі України  в період чи внаслідок встановлення карантину. 

Проте, як бути нерезиденту, у випадку якщо він перетнув кордон України на своєму власному транспортному засобі? 

Стаття 380 Митного Кодексу України допускає тимчасове ввезення громадянами-нерезидентами на митну територію України транспортних засобів особистого користування на строк до одного року, але за умови обов’язкової реєстрації такого транспортного засобу в уповноважених органах іноземних держав, що підтверджується відповідним документом. Отже, нерезиденти, які перетинають кордон із Україною на нерозмитненому автомобілі не підпадають під дію цієї норми. 

У випадку якщо нерезидент, до прикладу, має на меті подорож Україною на своєму власному зареєстрованому у своїй країні транспортному засобі, він має право без жодних ризиків перебувати на цьому транспортному засобі один рік, але із урахуванням  дотримання строків перебування таким нерезидентом як фізичною особою на території України.  

У той же час, можуть траплятися випадки, коли нерезидент перетинає кордон із Україною на особистому транспортному засобі згідно виданої йому в установленому міжнародним законодавством України візою, що дозволяє йому законно перебувати на території України, наприклад, протягом одного року. Але, з урахуванням оголошеного карантину, такий нерезидент не встигає виїхати за межі території України та, відповідно, вивезти транспортний засіб особистого користування у термін в один рік з дати перетину кордону. 

Згідно ст. 380 Митного Кодексу України однорічний термін перебування транспортного засобу на території України може  бути продовжений митними органами з урахуванням дії обставин непереборної сили та особистих обставин громадян, які ввезли такі транспортні засоби, за умови документального підтвердження цих обставин. Згідно ст. 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» для засвідчення обставини непереборної сили (форс-мажорних обставин), що об’єктивно унеможливлює виконання обов’язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, в тому числі, внаслідок карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, зацікавлена особа отримує Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили). Такий Сертифікат видається Торгово-промисловою палатою України, або уповноваженими нею регіональними торгово-промисловими палатами. 

Таким чином, лише отриманий в установленому законодавством України порядку сертифікат надає право звільнити нерезидента від притягнення його до адміністративної відповідальності у вигляді накладення штрафу за прострочення вивезення транспортного засобу особистого користування поза встановленими законом межами. Розмір штрафу становить від 850 грн до 170 000 грн.

Зважаючи на вищевикладене, можна зробити висновок, що кожний випадок щодо підстави та термінів перебування нерезидента на території України є індивідуальним. В той же час, спеціалісти ТОВ «Перша Юридична» радять таким особам звертатися до нашої компанії для отримання консультації та/або за допомогою з метою уникнення притягнення їх до відповідальності згідно чинного законодавства. 

З метою виконання умов Постанови КМУ від 16 березня 2020 р. № 215 ресторанний бізнес вимушений тимчасово, на період карантину, зупинити свою повноцінну діяльність. Виключення становить лише надання такими суб’єктами господарювання (СГ) послуг із громадського харчування із застосуванням адресної доставки замовлень. 

Очевидно, що у випадку термінового невчинення дій для перепрофілювання звичного режиму роботи закладів ресторанного господарства, ресторанний бізнес в Україні відзначиться значним зменшенням кількості представлених закладів на ринку.

Отже, існують два шляхи для подолання тимчасової кризи у сфері ресторанного бізнесу.

Комплексний супровід бізнесу в Україні

Перше – це почати надавати послуги у сфері громадського харчування лише на умовах адресної доставки, адже саме у такому форматі дозволена на даний час робота закладів ресторанного господарства. Для цього, необхідно перевірити чи є серед видів економічної діяльності СГ відповідний код для здійснення такої економічної діяльності згідно Класифікатора КВЕД-2010. Якщо такого виду економічної діяльності немає– необхідно внести відповідні зміни до Єдиного Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. При цьому  є необхідним внести зміни до штатного розпису підприємства щодо зміни переліку посад у закладі, та додавання нових посад, наприклад, кур’єрів із доставки продуктів харчування або переведенням деяких працівників (за наявності їх згоди) на посади кур’єрів. Ймовірно, за умови перепрофілювання звичного закладу у заклад із використанням лише адресної доставки, доцільним є введення до штату додаткових одиниць – спеціаліста SMM, та/або маркетолога. Всі перелічені вище дії по введенню нових посад або переведенню працівників на інші посади необхідно закріпити за допомогою оформлення відповідних розпорядчих документів (наказів, розпоряджень, тощо). 

Для надання послуг у сфері громадського харчування із застосуванням адресної доставки, підприємцю потрібно визначитись, чи планує він доставляти продукцію за допомогою існуючих сервісів з доставки їжі, або здійснювати це своїми силами. Так, у першому випадку необхідним є укладання договору про надання послуг із відповідною службою доставки; у другому випадку –  купівля-продаж необхідних транспортних засобів (мопед, легковий автомобіль тощо, в залежності від фінансових можливостей підприємця), а також поставка одноразової тари та інших засобів для пакування продукції. Все це викликає необхідність ретельного вивчення умов цивільно-правових договорів (на поставку, про надання послуг тощо) для їх укладання із контрагентом, та/або необхідності законного оформлення договору купівлі-продажу транспортного засобу, зважаючи на існуючі обмеження під час карантину.

Друге – це перепрофілювання закладу громадського харчування у магазин із роздрібної торгівлі продуктами харчування. У даному випадку, мова може йти про продаж продуктів харчування, та/або, також, реалізацію готових страв, які заклад має право продовжувати виготовляти на своїх потужностях. Для цього, знову ж-таки, важливо подбати про внесення відповідного коду для здійснення такої економічної діяльності згідно Класифікатора КВЕД-2010 до реєстраційної картки СГ згідно чинного законодавства. 

У випадку, якщо СГ  займає площу закладу на умовах оренди, важливим є аналіз договору оренди на предмет дотримання цільового призначення користування таким приміщенням. Цілком можливо, що необхідним може бути внесення відповідних змін до договору оренди для надання права орендаря здійснювати роздрібну торгівлю продуктами харчування. 

Наступним етапом є необхідність подачі заяви про реєстрацію потужностей до Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба), зважаючи на новий вид діяльності, пов’язаний із роздрібним продажем харчовими продуктами. Важливо, така заява подається не пізніше ніж за 10 днів до дня  початку роботи за новими правилами, тобто до дня початку роздрібної торгівлі продуктами харчування. 

Тим часом, у випадку, якщо СГ планує реалізовувати спиртні напої у магазині, йому потрібно внести зміни у додаток до діючої ліцензії про право на роздрібну торгівлю спиртними напоями в частині зміни найменування місця торгівлі (у випадку, якщо найменування СГ та адреси здійснення господарської діяльності співпадають із даними, які зазначені у такій ліцензії). Важливо також подбати про внесення змін до реєстраційного посвідчення реєстратора розрахункових операцій (перереєстрацію РРО) зважаючи на зміну сфери застосування РРО, протягом п’яти робочих днів з дня виникнення таких змін. 

У випадку перепрофілювання закладу громадського харчування у магазин роздрібної торгівлі продуктами харчування, вкрай важливо подбати про належне дотримання вимог трудового законодавства, в частині переведення працівників закладу на іншу посаду.

Далі власників новоствореного магазину чекає робота щодо укладення договорів поставки. У випадку, якщо робота кухні закладу – не припиняється та є прагнення реалізації готових страв через торгівлю у магазині, – складання та підписання договору доручення (або комісії, в залежності від мети продажу), або відповідного договору поставки готових страв від закладу до магазину.

Аналіз вищевикладеного, на нашу думку, дає надію для власників ресторанного бізнесу не лише залишитися на ринку з надання послуг для населення, але й, можливо, досягнути значних успіхів їх підприємницької діяльності, але вже в іншій «оболонці» у межах правового поля. Для  реалізації одного із запропонованих варіантів перепрофілювання ресторанного бізнесу, беззаперечно, необхідно звернутися до кваліфікованого та досвідченого суб’єкта надання послуг з цих питань. Таким суб’єктом є ТОВ «Перша юридична», з більш ніж 10 роками досвіду у сфері надання консалтингових послуг.

Заборона діяльності окремих видів  господарської діяльності у період карантину створює для підприємницької спільноти тимчасові умови неможливості виконання договірних зобов’язань. Наприклад,  повна або часткова неможливість сплати орендної плати або надання послуг (виконання робіт) згідно умов Договору. 

Але, не виключно, що під певні обмеження потраплять також суб’єкти господарювання, які здійснюють господарську діяльність з поставки товарів (в тому  числі, імпортного), через затримки перевірки водіїв транспортних засобів на пунктах пропуску/на кордоні, що може призвести до прострочення строків поставки товарів покупцеві.

ТОВ «Перша Юридична» має значний досвід роботи з надання послуг у сфері договірного права, від складання договорів та внесення відповідних змін до них, до компетентного вирішення будь-яких неврегульованих питань між контрагентами шляхом ведення переговорів, досудового врегулювання спору (направлення претензії) та/або вирішення їх у судовому порядку.

Стягнення дебіторської заборгованості за договором поставки, про надання послуг та іншими договорами

Зважаючи на обставини, що склались – дія карантину з 12 березня 2020 року по 24 квітня 2020 року – доцільним способом вирішення суперечностей або непорозумінь часто є необхідність «сісти за стіл переговорів» для підписання відповідної Додаткової угоди до Договору з метою пошуку найбільш ефективного для обох Сторін захисту своїх прав. У випадку, коли така можливість є обмеженою чи недоцільною, наша компанія може посприяти в отриманні від Торгово-Промислової палати (або уповноваженого нею регіонального органу) Сертифікату, який надасть змогу звільнити контрагента від відповідальності за невиконання (часткове невиконання) своїх зобов’язань за Договором.

Варто звернути Вашу увагу, що недобросовісні контрагенти також можуть необґрунтовано використати карантин як підставу для невиконання своїх зобов’язань за Договором, у зв’язку з чим ТОВ «Перша Юридична» кваліфіковано допоможе Вам не допустити зловживання у Ваших із таким недобросовісним контрагентом договірних відносинах.

Звернувшись до ТОВ «Перша Юридична», Ви у найкоротші строки отримаєте результат у вигляді пошуку найоптимальніших варіантів звільнення від відповідальності за не виконання (або часткове невиконання) зобов’язань під час дії карантину на підставі правових важелів.

Відповідно до п. 141.4.2. Податкового Кодексу України (далі за текстом – ПК України) нерезидент, здійснюючи на території України господарську діяльність, має право на отримання відповідного доходу (виплат з доходу) від резидента України (або постійного представництва такого нерезидента).  При цьому, такий резидент України (або постійне представництво нерезидента) відповідно до приписів ПК України є особою, відповідальною за нарахування та сплату податку з доходів нерезидента за відповідною ставкою, тобто є податковим агентом нерезидента зі сплати податку на репатріацію.

Допомога у веденні бухгалтерського обліку у вигляді комплексного бухгалтерського обслуговування або у вигляді разових послуг та консультацій. За консультацією фахівця звертайтеся за посиланням.

Варто застерегти, що у випадку укладення договору між нерезидентом та резидентом – платником єдиного податку, то, на противагу зазначених у п. 297.1. ПК України для платника єдиного податку випадків звільнення від нарахування та сплати певних податків, такий контрагент нерезидента також зобов’язаний здійснювати нарахування та сплату податку на репатріацію в порядку, розмірі та у строки, встановлені ПК України як і резидент України, який перебуває на загальній системі оподаткування. 

До уваги! Під час укладання договорів з нерезидентами не дозволяється включення до них податкових застережень, згідно з якими підприємства, що виплачують доходи, беруть на себе зобов’язання щодо сплати податків на доходи нерезидентів (п. 141.4.9. ПК України).

Щодо ставки податку на репатріацію, то згідно п. 141.4.1. ПК України, за загальним правилом, доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження в Україні оподатковуються за ставкою 15 %, якщо інше не передбачено положеннями міжнародних договорів України з країнами резиденції осіб, на користь яких здійснюються виплати, що набрали чинності.

Наприклад, згідно п. 2 ст. 10 Конвенції між Урядом Республіки Австрія і Урядом України стосовно податків на доходи і на майно оподаткування та попередження податкових ухилень про уникнення подвійного оподаткування, ратифікованої Україною 17.03.1999 року,  резидент України оподатковує дивіденди з доходів резидента Республіки Австрія із джерелом їх походження в Україні не за ставкою 15 %, як зазначено вище, а за ставкою, встановленою у Конвенції – 5% або 10%.

При цьому відповідно до положень п. 1 ст. 10 цієї Конвенції Республіка Австрія також має право на оподаткування таких дивідендів за ставками свого внутрішнього законодавства, але з урахуванням податку, сплаченого в Україні (ст. 23 Конвенції).

Варто зауважити, що п. 103.2. ПК України допускає також самостійне звільнення податковим агентом від оподаткування податком на репатріацію доходів нерезидента. Проте, як показує аналіз судової практики, для цього резидент України, в обов’язковому порядку повинен мати документальне підтвердження статусу нерезидента як бенефіціарного отримувача (оригінал довідки, або його нотаріально завірена копія, видана компетентним органом країни нерезидента). Адже, у разі отримання відповідної податкової звітності, контролюючий орган, у разі наявності сумнівів щодо правильності застосування резидентом України відсотку податку на репатріацію, має належні повноваження з направлення ним спецзапиту до відповідного компетентного органу країни нерезидента. В результаті отриманої відповіді на такий запит щодо відсутності у нерезидента статусу бенефіціарного власника отриманих доходів від резидента України, контролюючий орган направляє резиденту України податкове повідомлення-рішення із вимогою сплатити донараховану суму податку з доходів нерезидента та відповідні штрафні санкції (Ухвала Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 16.03.2017 року по справі № 804/3765/16).

Зазначене вище свідчить про необхідність обов’язкового дотримання резидентом України вимог податкового законодавства, з урахуванням приписів міжнародних договорів (конвенцій), які є частиною українського податкового законодавства, для уникнення надмірного податкового навантаження згодом.

У процесі здійснення підприємницької діяльності нерідко трапляються випадки, коли Покупець стикається із фактом отримання неякісного Товару. При цьому, істотні недоліки Товару можуть бути виявлені Покупцем вже після його прийняття. У зв’язку із цим постає важливе питання, яким чином належно оформити виявлений факт неякісного Товару, та які саме вимоги Покупець має право заявити перед Постачальником такого Товару. Про це і розберемось далі.

Перша Юридична – фахівці у господарських спорах, стануть на шлях захисту Ваших порушених, невизнаних або оскаржуваних прав і законних інтересів в суді господарської юрисдикції по будь-яким категоріям господарських спорів.

Якщо Покупець є суб’єктом підприємницької діяльності, то, очевидно, він обізнаний про обов’язковість укладення договору поставки Товару (далі за текстом – договір). Зазвичай, говорячи про форму такого договору, ми уявляємо підписання Сторонами єдиного документу, із узгодженими Сторонами умовами Договору, зокрема, умовами щодо прийняття Товару за якістю та кількістю, складанням дефектного акту, штрафними санкціями тощо. Але на практиці, нерідко трапляються випадки, коли Покупець установлює ділові зв’язки зі своїм контрагентом шляхом обміну телефонними дзвінками та/або електронними листами. Так, якщо у випадку укладення єдиного писемного документу дії Покупця під час отримання та засвідчення неякісного Товару є зрозумілими, то у випадку укладення Договору у спрощений спосіб, про який зазначено вище, у Сторін виникають питання один до одного.

Стаття 181 Господарського Кодексу України (далі за текстом – ГК України) допускає укладення договору шляхом обміну листами, телефонограмам, а також шляхом підтвердження прийняття замовлення до виконання. Але необхідно враховувати, що для визнання господарського договору укладеним необхідна обов’язкова наявність істотних умов, якими є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. 

У більшості випадків, під час укладення Договору у спрощеному порядку, Сторони не домовляються про вимоги щодо якості Товару із посиланням на відповідні стандарти,  технічні умови тощо, порядок прийняття Товару, відповідні штрафні санкції у разі порушення таких домовленостей.

Отже, згідно ч. 3 ст. 268 ГК України у разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості. Таким чином, якщо Покупець під час укладення договору (обміну листами, телефонограмами) повідомив Постачальника про конкретну мету придбання Товару, Постачальник повинен поставити Товар, придатний для використання відповідно до цієї мети (Рішення Господарського суду Харківської області від 06.09.2019 року по справі № 922/2109/19).

Для розуміння наступних дій Покупця необхідно звернутися до змісту Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за якістю, затвердженої постановою Державного арбітражу СРСР від 25.04.1966 року N П-7 (далі за текстом – Інструкція   № П-7), яка наразі є чинною.

Інструкція № П-7 визначає, що її вимоги можуть бути застосовані у всіх випадках, коли умовами договору не передбачений інший порядок приймання продукції. Отже, за відсутності  у Договорі (під час обміну листами, телефонограмами) відповідних умов щодо порядку прийняття Товару за якістю, до правовідносин між Сторонами такого Договору застосовуються приписи Інструкції № П-7.

При цьому, необхідно розрізняти дві події. Перша – це строки та порядок прийняття Товару. Друга – це строки та порядок складання Акту прихованих недоліків у разі їх виявлення під час прийняття Товару.

Отже, за відсутності інших умов, погоджених Сторонами у  Договорі, Інструкція     № П-7 допускає прийняття Товару за якістю, за умови міжміської поставки, протягом 20 днів (щодо продукції, що швидко псується – не пізніше 24 годин) з дня її отримання отримувачем від перевізника (постачальника); при поставці в межах одного міста – не пізніше 10 днів.

Під час виявлення невідповідності якості отриманого Товару вимогам стандартів, технічних умов (див. ч. 3 ст. 268 ГК України), або наданим Покупцем під час замовлення Товару зразків такого Товару для його отримання, Покупець зупиняє подальше прийняття Товару та складає Акт, в якому зазначається кількість оглянутого Товару та характер виявлених під час такого прийняття дефектів (недоліків).

У випадку, коли під час прийняття прийняття Товару присутні уповноважені особи обох Сторін, порядок їх дій є наступним: Покупець ініціює складання Акту виявлених дефектів, оформляє його, Продавець погоджується із змістом Акту із проставлянням відповідного підпису, або не погоджується, наводячи обґрунтування такому, та Сторони узгоджують умови усунення виявлених під час прийняття Товару недоліків.

Проте трапляються випадки, коли Покупець отримує Товар від Постачальника (або Перевізника), здійснює поверхневий огляд Товару, ставить свій підпис на видатковій накладній (та/або на товарно-транспортній накладній), проте, згодом, Покупцем виявляється факт браку (невідповідність вимогам якості) отриманого Товару.

Інструкція № П-7 роз’яснює, що прихованими недоліками визнаються недоліки, які не були виявлені під час звичайної для даного виду продукції перевірки, та виявлені лише у процесі обробки, підготовки до монтажу, у процесі монтажу, використання та зберігання продукції.

У такому випадку, Сторони у 5-денний строк складають Акт прихованих недоліків (далі за текстом – Акт), але не пізніше 4 (чотирьох) місяців з дня отримання Товару на склад (якщо інше не погоджене Сторонами). У випадку, якщо на Товар встановлений гарантійний строк,  то Акт складається протягом 5 (п’яти) днів з дня виявлення цих недоліків, але у межах гарантійного строку.

Відзначимо, що жодним нормативно-правовим документом не затверджена форма Акту, який має складатися Сторонами, але Інструкція № П-7 передбачає наступні вимоги щодо присутності уповноважених осіб під час складання Акту:

1. У випадку здійснення поставки Товару, з-поміж партії якого виявлено приховані недоліки, у межах одного міста – присутність уповноваженого представника Постачальника є обов’язковою. 
2. У випадку здійснення поставки Товару між різними містами, участь представника Постачальника є обов’язковою тільки у випадку наявності відповідного застереження у договорі. В іншому випадку, замість уповноваженої особи Постачальника, під час складання Акту має бути присутня одна із наступних осіб:
   • або представник відповідної галузевої інспекції за якістю продукції (у випадку, якщо мова йде про невідповідність якості саме продукції);
   • або експерт бюро товарних експертиз (якщо мова йде про засвідчення факту невідповідності якості саме товарів). При цьому, у випадку відсутності або відмови участі представників інспекції або експерта за місцем знаходження Покупця, перевірка провадиться за участю компетентного представника іншого підприємства, або за участю представника громадськості, або у разі наявності згоди Постачальника на одностороннє приймання продукції – в односторонньому порядку.

Варто зауважити, що суди досить прискіпливо відносяться до компетентності осіб, які мають брати участь у перевірці стану якості Товару для складання Акту. Так, судами звертається увага на обов’язкову наявність відповідного досвіду роботи або освіти у представників осіб щодо питань визначення якості продукції, яка підлягає перевірці. Слушно також застереження судів про необхідність факту працевлаштування осіб, адже підпис Акту безробітним викликає сумнів щодо дійсної участі такої особи саме того дня під час складання Акту.

Незайвим є застереження щодо належного оформлення уповноваженими представниками Сторін вилучення неякісного товару як зразка з-поміж отриманої партії Товару, для направлення його на товарознавчу експертизу. Всім відомий принцип «Все, що не викладено на папері, – не існує»? Отже, для уникнення питань з боку Постачальника щодо можливої підміни Покупцем неякісного зразка Товару для подальшого процесу відновлення прав Покупця, є нагально необхідним зазначати в Акті процес вилучення такого зразка: спосіб вилучення, кількісні та якісні характеристики зразка, що вилучається, його зовнішній стан, спосіб тари та маркування тощо. 

Зрештою, розглянемо дії Покупця після складання та, відповідно, підписання зазначеними вище особами, Акту.

Разом із доказами візуального засвідчення факту отриманого неякісного Товару (фотокартки, результати відеоогляду), копією товарно-транспортної накладної (у разі, якщо Товар був доставлений Перевізником), підписаним усіма уповноваженими представниками Актом, Покупець направляє Постачальнику претензію. Слушно зауважити, що належним способом направлення цього пакету документів повинно бути його направлення цінним листом (або рекомендованим листом із повідомленням) на поштову адресу Постачальника, або доставка кур’єром. При цьому, до пакету документів є необхідним також додати документи, які підтверджують повноваження уповноважених представників, які брали участь у процесі складання Акту.

 Претензія Покупця може містити одну із наступних вимог, із обов’язковим зазначенням строку її виконання: 

• Про усунення виявлених недоліків (якщо ці  недоліки можуть бути усунені) або заміну Товару (в залежності від виду Товару);
• Про відшкодування витрат на усунення виявлених недоліків (якщо вони були усунуті силами та за рахунок Покупця); 
• Про перерахунок сплаченої вартості Товару у меншу сторону, у випадку отримання поставленого Товару, який не відповідає вимогам якості такого Товару;
• Про відмову від отриманого Товару та повернення сплачених грошових коштів.

У випадку відсутності належної реакції Постачальника на отриману ним претензію, Покупець має право розпочинати процедуру судового оскарження неправомірних дій та бездіяльності Постачальника. При цьому, доцільно нагадати, що згідно Господарського процесуального Кодексу України позови, що випливають з поставки товарів неналежної якості, можуть бути пред’явлені протягом шести місяців з дня встановлення покупцем у належному порядку недоліків поставлених йому товарів.

Юридичне супроводження бізнесу в Україні

Зважаючи на аналіз судової практики, недодержання Покупцем процедури прийняття Товару, зокрема, неякісного Товару, відсутність належним чином оформленого та підписаного Акту виявлених (прихованих) недоліків,  скасовує можливість для Покупця відновити своє порушене право у судовому порядку (Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.09.2019 року по справі № 904/1331/19, Рішення Господарського суду м. Києві від 10.09.2019 року по справі № 910/8628/19). Таким чином, Покупцеві необхідно приймати до уваги обов’язковість належного дотримання порядку прийняття Товару. Адже  у випадку судового розгляду спорів, викликаних порушенням Постачальником своїх зобов’язань за Договором, для прийняття позитивного для Покупця судового рішення, доказова база має бути належною та допустимою (Постанова Верховного Суду від 05.09.2019 року по справі № 908/1501/18).