Всі новини
Сортування:

Показувати: Всі новиниНовини (48)
Оприлюднено

ВІДНОВЛЕННЯ ШТРАФНИХ САНКЦІЙ ДЛЯ ІНОЗЕМЦІВ, ЯКІ ПОРУШИЛИ ПРАВИЛА ПЕРЕБУВАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

07 серпня 2021 року вступили в силу зміни КМУ до Постанови № 259 від 18 березня 2020 року «Деякі питання реалізації актів законодавства у сфері міграції на період установлення на всій території України карантину». Згідно даних змін КМУ виключив пункт, який передбачав звільнення від адміністративної відповідальності за ст. 203 КУпАП іноземців та осіб без громадянства та дозволяв покинути територію України протягом 30 днів з дня відміни карантину без накладання такого штрафу.

Після набрання чинності зміни до Постанови КМУ № 259, а саме з 07 серпня 2021 рок, звільнення від адміністративної відповідальності та накладення штрафу стосується тільки виключно тих іноземців та осіб без громадянства, які не мали змоги виїхати за межі території України або в установленому порядку не могли звернутися до територіальних органів/підрозділів Державної міграційної служби України із заявою про продовження строків перебування на території України з обставин, спричинених установленими обмеженнями в умовах карантину.

Також звертаємо увагу, що з моменту встановлення карантину та обмежень на всій території України перебіг тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства не припинявся і становить:

  • для громадян держав з візовим порядком в’їзду – протягом наданого візою дозволеного строку перебування;
  • для громадян держав з безвізовим порядком в’їзду – не більше ніж 90 днів протягом 180 днів;
  • для громадян Республіки Білорусь – не більше ніж 180 днів протягом 365 днів.

Хочемо нагадати, що санкція ст. 203 КУпАП визначає застосування штрафу, у разі порушення строків тимчасового перебування на території України, у розмірі від 1700 грн. до 5100 грн.

Оприлюднено

Дозвільна документація на будівництво

 Історія людства пов’язана зі зведенням будівель, споруд та інших архітектурних об’єктів. Тому будівництво можна вважати однією із найстаріших галузей, яка підпала під звичаєве й правове регулювання. Це й не дивно, оскільки під час будівництва об’єкта нерухомого майна тісно переплітаються земельні, інженерні, архітектурні, соціально-економічні та інші питання. Особливо гостро питання правового регулювання й видачі дозволів на забудову постало в період урбанізації, оскільки хаотична забудова стрімко зростаючих міст призводила до погіршення як естетичної, так і транспортної складової міста.

 Наразі в Україні питання забудови безпосередньо чи опосередковано регулюються багатьма нормативно-правовими актами, як-от: Земельним, Цивільним та Господарським кодексами України, законами України “Про основи містобудування”, “Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності”, “Про Генеральну схему планування території України”, “Про архітектурну діяльність”, “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про оцінку впливу на довкілля”,”Про землеустрій”, “Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності”,”Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду” та ін., а також чисельними підзаконними актами, виданими на виконання зазначених законів та профільного Закону України “Про регулювання містобудівної діяльності” від 17.02.2011 р. № 3038-VI, зі змінами й доповненнями (далі – Закон № 3038).

 У цій статті ми розглянемо початковий і найважливіший етап – збір вихідних даних і отримання дозвільної документації на початок будівництва. Одразу акцентуємо увагу на те, що з позиції Закону № 3038 поняття терміну “будівництво” охоплює не лише нове будівництво, а й реконструкцію, реставрацію та/або капітальний ремонт об’єкта будівництва. І на всі ці дії потрібно отримати відповідну дозвільну документацію. Але з будь-якого правила є виняток, такі винятки містяться в Переліку будівельних робіт, які не потребують документів, що дають право на їх виконання, та після закінчення яких об’єкт не підлягає прийняттю в експлуатацію, затвердженому постановою Кабміну від 07.06.2017 р. № 406.

Оскільки об’єкт будівництва тісно пов’язаний із земельною ділянкою (територією), на якій його споруджуватимуть, то найголовніше – здійснити правильний її вибір з відповідним цільовим призначенням, що дасть змогу здійснювати на ній забудову і звести саме бажаний об’єкт будівництва з огляду на наявний генеральний план населеного пункту, детальний план  території таіншу містобудівну документацію, а також з урахуванням червоних ліній (меж існуючих та запроєктованих вулиць, доріг, майданів, які розділяють території забудови та території іншого призначення).

Зважаючи на те, що згідно з частиною 1 статті 376 Цивільного кодексу України під самочинним будівництвом розуміють випадки, коли житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил, то отримання дозвільних документів на будівництво є необхідною законною підставою для реалізації будь-якого будівельного проєкту.

Законодавство України розглядає дозвіл на будівництво у двох аспектах: дозвіл на будівництво як сукупність процесів і етапів зведення об’єкта будівництва в Україні та дозвіл на будівництво (будівельний паспорт, дозвіл або повідомлення) як офіційний документ, який має видавати Державна інспекція архітектури та містобудування України (ДІАМ), яка приходить на зміну Державній архітектурно-будівельній інспекції (ДАБІ), що перебуває в процесі ліквідації і є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Кабінет Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.

Необхідність отримання тих чи інших дозвільних документів тісно пов’язана з видами будівель і споруд, що підлягають зведенню.

Зокрема, стаття 32 Закону № 3038 вирізняє такі види будівель і споруд згідно з класами наслідків, тобто характеристиками рівня можливої небезпеки для здоров’я і життя людей, які постійно або періодично перебуватимуть на об’єкті або зовні такого об’єкта, матеріальних збитків чи соціальних втрат, пов’язаних із припиненням експлуатації або із втратою цілісності об’єкта. Віднесення об’єкта до певного класу наслідків (відповідальності) здійснює проєктна організація за погодженням із замовником будівництва.

До незначних наслідків (СС1) належать такі об’єкти:

– індивідуальні (садибні) житлові будинки, садові, дачні будинки не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 500 квадратних метрів, господарські будівлі та споруди, гаражі, а також інші будівлі й споруди, які не належать до класів наслідків СС2 та СС3.

До середніх наслідків (СС2) належать об’єкти:

– характеристики можливих наслідків від відмови (стану об’єкта, за якого неможливо використовувати його або складову частину за функціональним призначенням) яких перевищують:

• рівень можливої небезпеки для здоров’я і життя людей, які постійно перебуватимуть на об’єкті, –50 осіб;

• рівень можливої небезпеки для здоров’я і життя людей, які періодично перебуватимуть на об’єкті,– 100 осіб;

• рівень матеріальних збитків чи соціальних втрат, пов’язаних із припиненням експлуатації або із втратою цілісності об’єкта, – 2500 мінімальних заробітних плат (до розрахунку збитків не включають збитки замовників будівництва, які будують об’єкти без залучення коштів державного або місцевого бюджетів, кредитних коштів, наданих під державні гарантії, коштів державних і комунальних підприємств, бюджетних установ);

– пам’ятки культурної спадщини національного та місцевого значення, визначені відповідно до Закону України “Про охорону культурної спадщини”;

– нове будівництво яких здійснюється в охоронній зоні пам’яток культурної спадщини національного та місцевого значення (розміри охоронної зони не можуть бути менші за два горизонтальні або два вертикальні розміри пам’ятки);

– об’єкти підвищеної небезпеки, ідентифіковані відповідно до Закону України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”;

– житлові будинки понад чотири поверхи;

– об’єкти, які підлягають оцінці впливу на довкілля відповідно до Закону України “Про оцінку впливу на довкілля” (крім об’єктів, які виробляють електричну енергію з енергії вітру, за умови позитивного висновку уповноваженого органу з оцінки впливу на довкілля).

До значних наслідків (СС3) належать такі об’єкти:

– пам’ятки культурної спадщини, визначені відповідно до Закону України “Про охорону культурної спадщини”;

– об’єкти підвищеної небезпеки, ідентифіковані відповідно до Закону України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”;

– житлові, громадські або багатофункціональні будівлі заввишки понад 100 метрів та/або з рівнем можливої небезпеки для здоров’я і життя людей понад 400 осіб, які постійно перебувають на об’єкті.

Законодавець передбачив також спрощену процедуру отримання дозвільних документів для забудови присадибних, дачних і садових земельних ділянок, яка може здійснюватися на підставі будівельного паспорта забудови земельної ділянки (далі – будівельний паспорт), який визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 500 квадратних метрів, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів благоустрою та озеленення земельної ділянки. Такі будівлі й споруди можна зводити без розроблення проєкту будівництва, а якщо замовник таки хоче здійснити проєктування,то його здійснюють без отримання містобудівних умов та обмежень.

Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 05.07.2011 р. № 103 затверджено Порядок видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки, яким передбачено, що будівельний паспорт надає уповноважений орган містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів із дня надходження пакета документів, до якого входять:

– заява на видачу будівельного паспорта зі згодою замовника на обробку персональних даних за формою, наведеною в додатку 1 до цього Порядку;

– засвідчена в установленому порядку копія документа, що засвідчує право власності або користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію;

– ескізні наміри забудови (місце розташування будівель і споруд на земельній ділянці, відстані до меж сусідніх земельних ділянок та розташованих на них об’єктів, інженерних мереж і споруд, фасади та плани поверхів об’єктів із зазначенням габаритних розмірів, перелік систем інженерного забезпечення, у тому числі автономного, що плануються до застосування, тощо);

– проєкт будівництва (за наявності);

– засвідчена в установленому порядку згода співвласників земельної ділянки (житлового будинку)на забудову.

У разі зміни намірів забудови земельної ділянки (розміщення нових або реконструкція існуючих об’єктів), реалізація яких не перевищує гранично допустимих параметрів, до будівельного паспорта можуть вноситись зміни.

Якщо ж ваш об’єкт будівництва не підпадає під зазначені вище параметри об’єктів, які можна будувати на підставі будівельного паспорта за спрощеною процедурою, тоді ви повинні пройти весь шлях збору вихідних даних, як-от:

  1. Отримати містобудівні умови та обмеження – документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проєктування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об’єктів будівництва, установлені законодавством та містобудівною документацією. Містобудівні умови та обмеження надають відповідні уповноважені органи містобудування та архітектури на підставі містобудівної документації на місцевому рівні на безоплатній основі за заявою замовника з додаванням відповідних документів, вичерпний перелік яких передбачено статтею 29 Закону № 3038, протягом 10 робочих днів із дня реєстрації заяви;
  2. Отримати технічні умови – комплекс умов та вимог до інженерного забезпечення об’єкта будівництва, які мають відповідати його розрахунковим параметрам щодо водопостачання (з урахуванням потреб забезпечення пожежогасіння), тепло-, електро- і газопостачання, водовідведення, зовнішнього освітлення, відведення зливових вод і телекомунікації. Технічні умови видають місцеві служби, підприємства, установи й організації, які відповідають за надання відповідних послуг.

Примітка: Містобудівні умови та обмеження і технічні умови є чинними до завершення будівництва об’єкта. Зміни до технічних умов можна вносити тільки за згодою замовника незалежно від зміни замовника або підприємства, установи та організації, які надали такі технічні умови.

  • На підставі отриманих вихідних даних і власних вимог розробити завдання на проєктування та надати всі ці документи обраній проєктній організації для розроблення проєктної документації на будівництво з дотриманням вимог містобудівної документації, законодавства України, будівельних норм і правил. Розроблену проєктну документацію затверджує замовник, а затвердження проєктної документації на будівництво об’єктів, що споруджуються із залученням бюджетних коштів, коштів державних і комунальних підприємств, установ та організацій, а також кредитів, наданих під державні гарантії, здійснюється в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Частиною 4 статті 31 Закону № 3038 передбачено вичерпний перелік випадків, коли проєктна документація підлягає обов’язковій експертизі, а саме обов’язковій експертизі підлягають проєкти будівництва об’єктів, які:

а) за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками, – щодо додержання нормативів з питань санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної, техногенної, ядерної та радіаційної безпеки, міцності, надійності, довговічності будинків і споруд, їх експлуатаційної безпеки та інженерного забезпечення, у тому числі щодо додержання нормативів з питань створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення;

б) споруджуються на територіях із складними інженерно-геологічними та техногенними умовами, – у частині міцності, надійності та довговічності будинків і споруд;

в) споруджуються із залученням бюджетних коштів, коштів державних і комунальних підприємств, установ та організацій, а також кредитів, наданих під державні гарантії, якщо їх кошторисна вартість перевищує 300 тисяч гривень, – щодо кошторисної частини проєктної документації;

г) підлягають оцінці впливу на довкілля згідно із Законом України “Про оцінку впливу на довкілля” в частині врахування результатів оцінки впливу на довкілля.

Установлення випадків і порядку проведення експертизи проєктів будівництва іншими законами не допускається, а за рішенням замовника можна проводити також добровільну експертизу проєктів будівництва будь-яких інших об’єктів або окремих розділів проєктної документації.

Лише після того, як відповідно до класу наслідків і специфіки об’єкта будівництва ви зібрали відповідні зазначені вище документи, з’являється право на виконання підготовчих робіт (якщо їх не було виконано раніше згідно з повідомленням про початок виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт на об’єктах, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів із незначними наслідками (СС1), об’єктах, будівництво яких здійснюється на підставі будівельного паспорта, надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику (у разі якщо будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників) – після подання повідомлення про початок виконання будівельних робіт, а от право на виконання підготовчих робіт (якщо їх не було виконано раніше згідно з повідомленням про початок виконання підготовчих робіт) і будівельних робіт на об’єктах будівництва, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів із середніми(СС2) та значними (СС3) наслідками або підлягають оцінці впливу на довкілля згідно із Законом України “Про оцінку впливу на довкілля”, підключення об’єкта будівництва до інженерних мереж і споруд надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику (якщо будівельні роботи виконують без залучення субпідрядників) лише після отримання дозволу на виконання будівельних робіт.

Інформацію про документ, що дає право на виконання будівельних робіт, а також відомості про клас наслідків (відповідальності) об’єкта, ідентифікатор об’єкта будівництва (закінченого будівництвом об’єкта), замовника та підрядників розміщують на відповідному стенді, який установлюють на будівельному майданчику в доступному для огляду місці (крім індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, прибудов до них). Виконання будівельних робіт без відповідного зазначеного документа вважається самочинним будівництвом і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Форми повідомлення про початок виконання будівельних робіт і дозволу на виконання будівельних робіт, порядок їх подання, отримання, внесення змін та анулювання визначено Порядком виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 р. № 466.

Оприлюднено

Практика вирішення спорів між забудовниками та інвесторами, а також між забудовниками та державними органами

Останніми роками тема інвестування грошових коштів (власних або запозичених) у придбання житлової нерухомості, яка розташована на території України, набуває неабиякої популярності. Забудовники презентують потенційному покупцю такої нерухомості (інвестору) неймовірної краси проекти забудови земельної ділянки під будівництво житлового комплексу із власною інфраструктурою, у тому числі, дитячим садочком, школою, закладом надання медичних послуг тощо.

Яскрава картинка та обіцянки забудовника стимулюють інвесторів укласти відповідний договір (або комплекс договорів) з метою придбання майнових (або речових) прав на об’єкт житлової нерухомості. Проте, нажаль, у подальшому, такі покупці  переходять із статусу «інвестора житлової нерухомості» у статус «покинутого інвестора житлової нерухомості».

Вищенаведена ситуація змушує останніх боротися із недобросовісними забудовниками, використовуючи найбільш дієвий спосіб захисту власних прав шляхом звернення до суду із відповідним позовом.

Найбільш поширеною проблемою інвестора після внесення останнім вкладу у рахунок сплати вартості придбання об’єкта житлової нерухомості є порушення забудовником строків введення житлового будинку в експлуатацію, та, відповідно, набуття права власності на об’єкт нерухомості, що є наслідком – прострочення моменту передання покупцю об’єкта житлової нерухомості згідно умов відповідного договору.

На практиці, це виглядає наступним чином. Забудовник (або власник земельної ділянки, особа якого стає відомою лише під час укладення відповідного договору), з метою залучення достатньої суми грошових інвестицій для реалізації проекту забудови, або продовження будівництва житлового будинку, анонсує дату завершення реалізації такого проекту, нерідко із розподілом етапів будівництва на певні черги будівництва. Саме на ці дед-лайни і звертає увагу потенційний покупець до моменту його звернення до офісу продаж забудовника. Проте, насправді, анонсовані забудовником строки є такими, що легко переносяться останнім у часовому проміжку з причини, як-то: несприятливі погодні умови, затримки у поставці будівельних матеріалів, недостатня сума грошових коштів у фонді інвестування будівництва тощо. Насамкінець, покупцю майнових прав на об’єкт нерухомості справедливим чином набридає чути безкінечні обіцянки менеджера із офісу продажу квартир «від забудовника» щодо дати завершення реалізації вищевказаного проекту, що змушує  такого покупця звернутися до суду із відповідним позовом з метою захисту своїх порушених прав та інтересів.

Нагадаємо, що відповідно до ч. 2 ст. 331 Цивільного Кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

При цьому, якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Частина 1 ст. 5 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» встановлює, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об’єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.

З огляду на вищезазначені норми чинного законодавства України, до набуття покупцем права власності на об’єкт інвестування (наприклад, житлову квартиру) останній перебуває у залежності від забудовника щодо факту завершення виконання будівельних робіт із будівництва житлового будинку, в якому знаходиться такий об’єкт, юридичного факту введення вищевказаного будинку в експлуатацію із дотриманням вимог чинного законодавства України, а також юридичного факту набуття забудовником права власності на житловий будинок. Лише після настання останньої юридичної події – реєстрація забудовником (власником земельної ділянки, на якій розташований житловий будинок) речових прав на вищевказаний житловий будинок, останній передає покупцю речові права на об’єкт житлової нерухомості, у придбання якого останнім інвестовані грошові кошти (власні або запозичені).

Варто відзначити чималу кількість варіантів залучення потенційним покупцем житлової нерухомості інвестицій (грошових коштів), що безпосередньо впливає на обраний у подальшому спосіб захисту порушених прав інвестора. Отже, схемами залучення інвестицій можуть бути одна із наступних:

  1. Укладення попереднього договору купівлі-продажу об’єкта нерухомого майна;
  2. Укладення договору купівлі-продажу майнових прав на об’єкт нерухомого майна;
  3. Укладення інвестиційного договору;
  4. Участь у кооперативі (наприклад, житловому);
  5. Інвестування через фонди фінансування будівництва, або фонди операцій з нерухомістю, або інститути спільного інвестування, або шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов’язань за якими здійснюється шляхом передачі об’єкта (частини об’єкта) житлового будівництва;
  6. Укладення договору пайової участі;
  7. Укладення договору купівлі-продажу деривативу;
  8. Інші схеми залучення інвестицій відповідно до чинного законодавства України.

Так, наприклад, у випадку придбання інвестором майнових прав на об’єкт нерухомого майна, наприклад, на підставі, договору купівлі-продажу майнових прав на житлову нерухомість (квартиру), та затягнення забудовником (особою власника земельної ділянки, на якій знаходиться житловий будинок) моменту оформлення права власності на житловий будинок, в якому знаходиться спірний об’єкт, попри факт отримання належного документу, що підтверджує факт прийняття цього будинку в експлуатацію, належним способом захисту порушених прав такого інвестора є визнання майнових прав на об’єкт інвестування (квартиру).

Щодо обрання покупцем саме вищевказаного способу захисту майнових прав  зробив відповідний висновок Верховний Суд України у своїй постанові від                                18 листопада 2015 року по справі  № 6-1858цс15: «Оскільки згідно зі ст. 328 Цивільного кодексу України набуття права власності – це певний юридичний склад, з яким закон пов’язує виникнення в особи суб’єктивного права власності на певні об’єкти, то суд, застосовуючи цю норму, повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об’єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 Цивільного кодексу України. Тобто, суд зазначив, що під час судового захисту порушених прав інвестору необхідно довести, чи набув він прав та обов’язків власника об’єкта нерухомості, проте таке право не визнається чи оспорюється забудовником. У противному випадку, коли, об’єкт житлової нерухомості (багатоквартирний житловий будинок) введений в експлуатацію, інвестором сплачена повна вартість придбання майнових прав на спірний об’єкт, проте забудовник, з невідомих причин не оформлює право власності на такий будинок, захист порушених прав можливий не через визнання права власності на нерухомість, а через визнання права на майнові права на об’єкт інвестування

Станом на сьогоднішній день, суди продовжують дотримуватися вищевказаної позиції під час вирішення подібних спорів  (справа № 761/5598/15-ц; справа                                     № 755/11287/20; справа № 638/15612/20; справа №14-606цс18, справа № 14-39 цс19).

Зокрема, у справі № 761/5598/15-ц  суд зазначив, що, подекуди, трапляються випадки неможливості покупця зареєструвати речові права на новостворений об’єкт через неподання забудовником необхідних документів до органів Реєстраційної служби:  документ, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на земельну ділянку; документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта; документ, що підтверджує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси; затверджений особою забудовника перелік фізичних та юридичних осіб, кошти яких залучалися на інвестування (фінансування) об`єкта будівництва. Суд також зазначає, що оскільки невчинення відповідачем дій на виконання умов укладеного з позивачем договору, унеможливлює реалізацію позивачем своїх майнових прав на об`єкт інвестування у встановленому законом порядку, тому такі права підлягають захисту, в тому числі, і шляхом їх визнання в судовому порядку.

Вищенаведене дозволяє зробити висновок, що такий спосіб захисту як визнання майнових прав на об’єкт інвестування у судовому порядку є підставою для підтвердження судом факту виникнення у покупця майнових прав на об’єкт інвестування на підставі, зокрема, договору купівлі-продажу майнових прав на об’єкт нерухомості, що надає, у подальшому, право такого покупця зобов’язати недобросовісного продавця зареєструвати право власності на об’єкт нерухомого майна з подальшою передачею покупцеві об’єкта купівлі-продажу.

Іншим способом захисту порушених прав покупця у випадку затягування продавцем майнових прав на об’єкт нерухомості моменту оформлення власних речових прав на об’єкт будівництва,  може бути розірвання відповідного договору, повернення сплачених таким покупцем грошових коштів у рахунок придбання майнових прав на спірний об’єкт, а також стягнення пені за затримку строків передання продавцем спірного об’єкта покупцеві. При цьому, варто застерегти, що застосування наслідків розірвання вищевказаного договору залежить від умов спірного договору. У зв’язку із чим  звертаємо Вашу увагу на обов’язковість здійснення пильного аналізу умов будь-якого договору перед його укладенням із контрагентом.

Відповідно до ч. 1 ст. 651 Цивільного Кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

При цьому, як зазначає Верховний Суд у своїй постанові від 04 лютого 2021 року по справі № 607/1579/19: «Під час вирішення питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.»

Натомість, у цій же постанові, предметом спору в якій було розірвання укладеного договору та стягнення сплачених за цим договором платежів, а також пені за прострочення виконання зобов`язання, Верховний Суд визнав, що у випадку прострочення виконання забудовником зобов’язань із закінчення будівництва та передання позивачу у власність спірної квартири у чітко визначений строк, останній має право розірвати такий договір через істотне порушення його умов забудовником.

Отже, за загальним правилом, у випадку, зокрема, прострочення виконання контрагентом покупця майнових (речових) прав на об’єкт житлової нерухомості взятих на себе зобов’язань щодо завершення будівництва об’єкта нерухомого майна, або передання майнових прав на об’єкт нерухомого права, або передання речових прав на нерухоме майно тощо, в залежності від предмета договору, потерпіла сторона договору (інвестор) має право розірвати спірний договір, із застосування відповідних наслідків розірвання такого договору.

Повертаючись до теми можливого стягнення потерпілою стороною суми пені за прострочення виконання забудовником зобов’язань щодо виконання умов відповідного договору, Верховний Суд визнав, що в окремо визначених випадках відносини між забудовником та інвестором підпадають під дію Закону України «Про захист прав споживачів». Проте, обов’язковою вимогою для застосування можливостей, які надаються потерпілій стороні як споживачу має бути характер виконання робіт, або надання послуг як предмет спірного договору.

Так, наприклад, у справі № 686/19326/15-ц щодо визнання неправомірними дій відповідача щодо односторонньої зміни умов інвестиційного договору, зобов`язання внести зміни в інвестиційний договір, надання довідки про сплату повної вартості об`єкта інвестування квартири, акту прийому-передачі квартири, витягу з реєстру власників квартир, стягнення витрат на придбання газового котла та пені за прострочення виконання зобов`язання, Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні вимог про стягнення пені з урахуванням положень Закону України «Про захист прав споживачів», норм Цивільного Кодексу України та умов інвестиційного договору, з якого не вбачалося, що позивач є споживачем, а відповідач є виконавцем, що надає послуги, в розумінні вимог Закону України «Про захист прав споживачів».

Отже, вкрай важливо здійснити системний аналіз умов договору з метою формулювання висновку, чи вважаються сторони спірного договору виконавцем та споживачем у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів». У випадку підтвердження цього висновку, інвестор має право відмовитися від спірного договору, відшкодувати завдані збитки, застосувати до особи, із якою укладений такий договір, пеню у якості штрафних санкцій, а також вимагати відшкодування моральної шкоди за прострочення виконання робіт із будівництва об’єкта нерухомого майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право відмовитися від договору про виконання робіт (надання послуг) і вимагати відшкодування збитків, якщо виконавець своєчасно не приступив до виконання зобов’язань за договором або виконує роботу так повільно, що закінчити її у визначений строк стає неможливим.

Верховний Суд, під час розгляду справи № 522/1029/18 також відзначив, що «визнання ж права власності на об’єкт незавершеного будівництва, не прийнятого до експлуатації, в судовому порядку нормами Цивільного кодексу України чи іншими нормативними актами не передбачено». У противному випадку, належним способом захисту порушених прав інвестора повинно бути звернення останнього до суду із позовною вимогою про відшкодування завданих збитків.

Крім того, згідно ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством.

20 травня 2021 року Верховний Суд, під час вирішення справи   № 607/1569/19 зробив наступний висновок:

«Установивши, що ОСОБА_1 виконав умови договору, повністю вніс обумовлену в договорі суму, а ОСОБА_2 допустила істотне порушення умов договору і не забезпечило отримання позивачем завершеної будівництвом квартири, на час розгляду справи готовність незавершеного будівництва становить 3 %, при тому, що планове завершення будівництва та здача 9-ти поверхового житлового будинку в експлуатацію встановлено – ІІ квартал 2014 року, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що позивач вправі вимагати стягнення з відповідача пені у розмірі, встановленому частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» в межах річного строку позовної давності (частина друга статті 258 ЦК України). При цьому, при розрахунку суми пені судом застосовано положення частини третьої статті 551 ЦК України.»

Такими чином, у випадку визнання покупцем (інвестором) майнових прав на об’єкт нерухомості споживачем у розумінні Закону України «Про захист прав споживачів», останній, у випадку порушення виконання забудовником вимог договору щодо своєчасного та/або якісного виконання будівельних робіт, або надання послуг, має право під час звернення до суду із позовною вимогою щодо розірвання договору та повернення наперед сплаченої суми грошових коштів у якості вартості придбання вищевказаних прав, стягнути з винної сторони пеню у розмірі залежно від вартості майнових прав на об’єкт нерухомості.

Крім того, 07 жовтня 2020 року Верховний Суд у своїй постанові по справі                               № 755/3509/18 підтвердив право такого споживача на відшкодування моральної шкоди:

«З наведеного вбачається, що моральна шкода за порушення цивільно-правового договору як спосіб захисту суб’єктивного цивільного права може бути компенсована і в тому разі, якщо це прямо не передбачено законом або тим чи іншим договором, і підлягає стягненню на підставі статей 16 та 23 ЦК України і статей 4 та 22 Закону України «Про захист прав споживачів» навіть у тих випадках, коли умовами договору право на компенсацію моральної шкоди не передбачено. Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц.»

На наш погляд, вищенаведена позиція Верховного Суду надає право інвесторам на відшкодування моральної шкоди за спричинені емоційні страждання під час очікування виконання забудовником усіх взятих на себе умовами відповідного договору зобов’язань, незалежно від факту згадування про таке право інвестора у відповідному договорі. Адже, практика показує, що контрагент інвестора є «незламним», коли мова йде про зміну умов та порядку оплати вартості майнових (речових) прав на об’єкт нерухомості згідно умов відповідного договору. При цьому, здебільшого, такі умови зобов’язують покупця (інвестора) оплатити «вартість прав» на умовах 100% передоплати. Тому, цілком зрозуміло, що покупець об’єкта нерухомого майна (інвестор) перебуває у стані безперервного стресу до дня передання останньому вищевказаного об’єкта.

Повертаючись до теми належного обрання способу захисту порушених майнових (речових) прав на спірний об’єкт, відзначимо також наступний варіант розвитку подій.

Нерідко трапляються випадки, коли житловий будинок, в якому знаходиться спірний об’єкт нерухомого майна, права на який придбані інвестором є прийнятим в експлуатацію, та замовником будівельних робіт (забудовником) оформлене право власності на такий житловий будинок, проте останнім не визнається право інвестора реалізовувати правомочності власника спірного об’єкта нерухомого майна. У такому разі, належним способом захисту порушених прав інвестора є визнання права власності на об’єкт нерухомості у порядку, визначеному ст. 392 Цивільного Кодексу України.

Нагадаємо, що відповідно до ст. 392 Цивільного Кодексу України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Такої позиції дотримувався Верховний Суд України по справі № 6-129цс14                            «у такому випадку рішення суду про захист порушеного права та визнання за позивачем прав на спірне майно є підставою для реєстрації такого права».

Згідно чинної редакції Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об’єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі, у тому числі, судового рішення, що набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно (п. 9 ч. 1 ст. 27 вищеназваного Закону).

Щодо питання практики вирішення спорів між державними органами та забудовниками.

Перш за все, звернімо увагу на надану чинним містобудівним законодавством можливість органу державного архітектурно-будівельного контролю скасовувати документ, що надає право на початок виконання будівельних робіт у нижчеперелічених випадках.

Так, відповідно до п 15 Постанови Кабінету Міністрів України «Деякі питання виконання підготовчих і будівельних робіт» від 13 квітня 2011 р. № 466  у разі виявлення відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю факту подання наведених у надісланому повідомленні недостовірних даних, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи без належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, а також у разі скасування містобудівних умов та обмежень, право на початок виконання підготовчих або будівельних робіт, набуте на підставі поданого повідомлення, підлягає скасуванню відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю

При цьому, орган державного архітектурно-будівельного контролю скасовує право на початок виконання підготовчих або будівельних робіт, набуте на підставі поданого повідомлення, шляхом видачі відповідного розпорядчого акта. Вищевказаний орган виключає з реєстру запис про реєстрацію повідомлення не пізніше наступного робочого дня з дня повідомлення органом державного архітектурно-будівельного контролю про таке скасування.

Негативна практика розгляду судами спорів забудовника із органом державного архітектурно-будівельного контролю щодо скасування наказу про скасування відповідного дозвільного документу, що надає право на початок виконання будівельних робіт (повідомлення про початок виконання будівельних робіт, або дозвіл про початок виконання будівельних робіт) підтверджує факт діяльності владного органу у межах чинного законодавства України, та, відповідно, протиправність дій замовника будівництва під час виконання вимог містобудівного законодавства України.

До прикладу наведемо позицію Верховного Суду по справі № 826/1419/18, яка викладена у постанові від 15 липня 2020 року, щодо відмови у задоволенні скарги забудовника про скасування наказу про анулювання дозвільного документу:

«Отже, скасування реєстрації декларації про початок виконання будівельних робіт можливо лише, якщо буде встановлено наявність у декларації недостовірних даних або розбіжностей, які дають підставу вважати об`єкт самочинним будівництвом. При цьому, під виявленням недостовірних даних у зареєстрованій декларації розуміється встановлення факту, що на дату реєстрації декларації інформація, яка зазначалася в ній, не відповідала дійсності, та/або виявлення розбіжностей між даними, зазначеними у декларації.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі № 695/3442/17, від 15 жовтня 2019 року у справі № 826/16382/15, від 17 жовтня 2019 року у справі                                     № 826/6988/16.»

Здебільшого, подання уповноваженим органом державної влади судового позову ґрунтується на встановленому та підтвердженому відповідними доказами факті невиконання забудовником припису владного органу про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів.

Практика показує, що вищевказаним порушенням є, зокрема, невідповідність стану виконання будівельних робіт технічним показникам, які зазначені у проектній документації на об’єкт будівництва, або порушення забудовником будівельних норм, стандартів та правил під час виконання будівельних робіт тощо.

Відповідно до ч. 7 ст. 376 Цивільного Кодексу України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Системний аналіз законодавства України, яке регулює взаємовідносини забудовника та органів державної влади та/або місцевого самоврядування у сфері будівництва надає підстави зробити висновок, що обов’язковою підставою звернення владного органу до суду про зобов’язання забудовника провести перебудову об’єкта будівництва є факт невиконання забудовником умов припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів, що підтверджується складеним таким владним органом акту про проведення позапланової перевірки та доказами вчинення забудовником відповідного порушення вимог містобудівного законодавства України.

Вищевказаної позиції також дотримується Верховний Суд, зазначивши у своїй постанові від  29 січня 2020 року по справі  №822/2149/18 наступне:

«Можливість перебудови і усунення наслідків самочинного будівництва перевіряється на стадії виконання припису про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів. Невиконання припису без поважних причин може свідчити про неможливість перебудови або небажання особи, яка здійснила самочинне будівництво, усувати його наслідки.»

Надалі, стаття 376 вищезгаданого Цивільного Кодексу України встановлює, що якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Отже, чинне законодавство України допускає, що у випадку невиконання забудовником умов припису органу архітектурно-будівельного контролю про усунення порушень вимог містобудівного законодавства останній має право звернутися до суду із позовом про знесення об’єкта виконання будівельних робіт.

У той же час, чинне законодавство України передбачає випадки безспірного звернення владного органу до суду із позовом про знесення самочинного будівництва, яким є, власне, об’єкт будівництва, який будується на земельній ділянці, яка не була відведена для мети виконання будівельних робіт, або у випадку відсутності документу, який дає право на виконання будівельних робіт.

Відповідно до ч. 5 ст. 20 Земельного кодексу України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Верховний Суд у своїй постанові від 29 січня 2020 року по справі №822/2149/18 сформував надзвичайно важливий висновок: «Якщо нерухоме майно збудоване або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або (б) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи (в) належно затвердженого проекту, стаття 376 ЦК України не ставить можливість знесення об’єкта самочинного будівництва в залежність від можливостей його перебудови

Отже, Верховний Суд визнав, що обов’язковому (безальтернативному) знесенню об’єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об’єкт побудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В інших випадках передумовою звернення владного органу до суду із позовом про знесення самочинного будівництва повинен бути факт невиконання умов припису про усунення порушень містобудівного законодавства України.

З огляду на вищевказане, не зайвим є звернути увагу потенційних покупців житлової нерухомості на нині встановлений факт масового виконання забудовниками будівельних робіт із зведення об’єктів житлової інфраструктури на земельній ділянці, яка не належить останньому на передбаченій законом  правовій підставі (тобто відсутній акт про право власності на земельну ділянку, або договір оренди земельної ділянки, або договір про встановлення сервітуту, або акт на право постійного користування), або така земельна ділянка належить до іншої категорії цільового використання (виду використання у межах функціонального призначення) земельної ділянки, що є відмінним від характеру фактичної забудови.

З приводу цього, позиція Верховного Суду, яка викладена у постанові від 16 липня 2019 року у справі № 520/8970/18, є наступною:

«Таким чином, суд доходить до висновку про невідповідність цільового призначення земельної ділянки, на якій позивачем здійснюється будівництво, фактичним намірам забудови, що є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, оскільки він будується на земельній ділянці не відведеній для цієї мети.

Право власника на забудову на своїй земельній ділянці здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, яка міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 16 липня 2019 року у справі № 520/8970/18.»

Зазначимо, що матеріалами справи № 520/8970/18 було встановлено, що метою виконання забудовником будівельних робіт було будівництво багатоквартирного житлового будинку, що підтверджується проектною документацією. При цьому,   відповідно до державного акту про право власності на земельну ділянку цільовим призначенням земельної ділянки, яка використовувалась під забудову,  є індивідуальне житлове, гаражне і дачне будівництво. Більш того, Генеральний план міста та проект планування його приміської зони на період до 2020 року встановлював функціональне призначення такої земельної ділянки – територіальна садибна забудова.

Отже, вкрай важливо здійснювати забудову земельної ділянки у суворій відповідності із видом цільового призначення земельної ділянки, яка використовується під забудову. У противному випадку, таке самовілля забудовника (замовника будівельних робіт) має наслідком визнання об’єкту будівництва, який будується на такій земельній ділянці, самочинним об’єктом будівництвом, що підлягає знесенню.

При цьому, говорячи про практику подання відповідним органом державної влади судового позову про знесення об’єктів самочинного будівництва, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил, аналіз Єдиного Державного реєстру судових рішень  дає підстави зробити висновок на недостатню кількість таких судових спорів. У будь-якому випадку, вищенаведене не означає відсутність інших ризиків, з якими може стикнутися забудовник на шляху до оформлення права власності на об’єкт такого будівництва, або, у подальшому: скасування дозвільного документу, який надає право на виконання будівельних робіт, розірвання договору оренди земельної ділянки через істотне порушення забудовником умов такого договору, неможливість прийняття об’єкта будівництва в експлуатацію, затримка строків оформлення речового права власності на об’єкт будівництва тощо.

Зважаючи на вищевикладене, констатуємо про надзвичайну важливість серйозного підходу потенційного покупця (інвестора) житлової нерухомості, яка розташована на території України, до здійснення правового аналізу документів, до моменту придбання останнім майнових (речових) прав на об’єкт нерухомого майна. Адже реалії сьогодення показують, що ризики придбання майнових прав на об’єкт нерухомого майна є надзвичайно високими для потенційного покупця (інвестора).

Оприлюднено

Введення в експлуатацію об’єктів нерухомості

Введення об’єктів житлової нерухомості в експлуатацію – надзвичайно важливий завершальний етап будівництва, від успішного завершення якого залежить, чи зможете Ви реалізувати, як скажімо, інвестор, який вкладає свої кошти в житлове будівництво, можливість реалізувати подальші дії з таким об’єктом як повноцінним об’єктом цивільних прав на нерухоме майно (наприклад, квартиру в збудованому будинку) чи навпаки, не зможете реалізувати такі права як власник нерухомого майна.

Згідно ст. 177 ЦК України визначено, що об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага. Особливістю речей, як об’єктів цивільних прав є їх оборотоздатність, тобто можливість їх придбавати, відчужувати (продавати, передавати в спадок) чи іншим чином  передавати право власності та/або право користування вказаними нерухомим майном (речами).

Статтею 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов’язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

За приписами частини другої статті 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

            Чому насправді такий важливий етап введення об’єкту будівництва (нерухомого майна) в експлуатацію згідно вимог чинного законодавства? Перш за все тому, що подання Замовником будівництва документів, що засвідчують готовність об’єкта до експлуатації  є підставою для подальшого підключення готового об’єкту будівництва (об’єкту цивільних прав)  для укладення договорів про постачання необхідних для його функціонування ресурсів – води, газу, тепла, електроенергії, включення даних про такий об’єкт до державної статистичної звітності та оформлення права власності на нього.

Отже, зупинимося детальніше на документах, які необхідно подати Замовнику до відповідного органу державного архітектурно-будівельного контролю (наразі таким органом є Державна інспекція архітектури та містобудування України відповідно до Положення про Державну інспекцію архітектури та містобудування України, затвердженого постановою КМУ від 23.12.2020 року № 1340  (далі також – ДІАМ або орган ДАБК) для введення об’єктів в експлуатацію збудованого об’єкту (нерухомого майна) і які Ви, як потенційний покупець  або інвестор можете вимагати у Забудовника, щоб пересвідчитися у дотримані законності всіх етапів будівництва, що передбачені чинним законодавством. 

            Разом з тим, щоб зрозуміти який існує порядок введення в експлуатацію збудованих житлових будинків, потрібно розуміти до якої категорії складності відноситься збудований об’єкт нерухомості.

Так, згідно чинного законодавства (ст. 32 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності») усі об’єкти будівництва поділяються на 3 класи наслідків (відповідальності):

  • Об’єкти незначних наслідків – СС1; До таких об’єктів відносяться всі інші об’єкти, які не відносяться до об’єктів із середніми та значними наслідками (відповідальності).
  • Об’єкти середніх наслідків – СС2; До цього класу наслідків відносяться об’єкти, рівень можливої небезпеки для здоров’я і життя людей, які постійно перебуватимуть на об’єкті становить – 50 осіб або; рівень можливої небезпеки для здоров’я і життя людей, які періодично перебуватимуть на об’єкті становить – 100 осіб; або рівень матеріальних збитків чи соціальних втрат, пов’язаних із припиненням експлуатації або з втратою цілісності об’єкта складає – 2500 мінімальних заробітних плат (до розрахунку збитків не включаються збитки замовників будівництва, які будують об’єкти без залучення коштів державного або місцевого бюджетів, кредитних коштів, наданих під державні гарантії, коштів державних та комунальних підприємств, бюджетних установ) або пам’ятки культурної спадщини, або нове будівництво яких здійснюється в охоронній зоні пам’яток культурної спадщини національного та місцевого значення; або об’єкти підвищеної небезпеки, ідентифіковані відповідно до Закону України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”; або житлові будинки понад чотири поверхи; або об’єкти, які підлягають оцінці впливу на довкілля відповідно до Закону України “Про оцінку впливу на довкілля” (крім об’єктів, які виробляють електричну енергію з енергії вітру, за умови позитивного висновку уповноваженого органу з оцінки впливу на довкілля)
  • Об’єкти значних наслідків – СС3. При цьому до такого класу наслідків відносяться такі об’єкти: пам’ятки культурної спадщини, визначені відповідно до Закону України “Про охорону культурної спадщини”; об’єкти підвищеної небезпеки, ідентифіковані відповідно до Закону України “Про об’єкти підвищеної небезпеки”; житлові, громадські або багатофункціональні будівлі заввишки понад 100 метрів та/або з рівнем можливої небезпеки для здоров’я і життя людей понад 400 осіб, які постійно перебувають на об’єкті.;

            При цьому варто мати на увазі, що будівництво індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 500 квадратних метрів, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів благоустрою та озеленення земельної ділянки може здійснюватися на підставі будівельного паспорта, який визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва відповідного будинку. Порядок видачі будівельного паспорту визначається наказом Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 05.07.2011  № 103 «Про затвердження Порядку видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки».

Отже, для прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об’єктів з незначними наслідками (СС1), та об’єктів, будівництво яких здійснювалося на підставі будівельного паспорта, Замовник подає у відповідний орган ДАБК декларацію про готовність об’єкта до експлуатації, яка підлягає реєстрації відповідним органом ДАБК.

            Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, затвердженим постановою КМУ від 13.04.2011 р. № 461 (далі – Порядок № 461) визначені різні форми декларації про готовність об’єкта до експлуатації, залежно від того, який об’єкт підлягає введенню в експлуатацію (об’єкт, який будувався за будівельним паспортом, об’єкт, який за класом наслідків віднесено до категорії складності СС1, об’єкт, який самочинно збудовано, на який визнано право власності за рішенням суду).

Якщо взяти до уваги об’єкт будівництва незначної складності (СС1), то для введення в експлуатацію Замовнику у декларації будівництва потрібно надати наступну інформацію, а саме:
      –    Інформацію про об’єкт згідно Державного класифікатору будівель та споруд ДК 018-2000;

  • Інформацію про відповідальну особу – інженера з технічного нагляду;
  • Інформацію про замовника будівництва;
  • Інформацію про керівника замовника – юридичну особу;
  • Інформацію про відповідальну особу – інженера з технічного нагляду;
  • Інформацію про генерального підрядника (підрядника – у разі, коли будівельні роботи виконуються без залучення субпідрядників)
  • Інформацію про страхову організацію (за наявності);
  • Інформацію про осіб, відповідальних за виконання робіт;
  • Інформацію про генерального проектувальника; особи, що здійснює авторський нагляд, а також особи, яка здійснює технічний нагляд;
  • Інформацію про проектну документацію;
  • Інформацію про документ, що дає право на виконання будівельних робіт
  • Інформація про об’єкт (адреса об’єкта будівництва згідно документу, що дає право на виконання будівельних робіт, адреса, яка була присвоєна об’єкту нового будівництва;
  • Дата початку будівництва та закінчення будівництва;
  • Інформацію про документ, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою;
  • Інформацію про проведену технічну інвентаризацію об’єкта;
  • Техніко-економічні показники (ТЕП) об’єкта (з урахуванням результатів технічної інвентаризації);
  • Характеристику житлових будинків (з урахуванням результатів технічної інвентаризації) (Кількість поверхів, кількість квартир у житловому будинку та їх площа, матеріали стін, тощо);
  • Кошторисну вартість будівництва за затвердженою проектною документацією
  • Кошти пайової участі у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту відповідно до договору з відповідною місцевою державною адміністрацію.

            Якщо брати до уваги інформацію, яка зазначається Замовником будівництва під час заповнення заяви та акту готовності, який є додатком до такої заяви з метою отримання сертифікату готовності відносно об’єктів із середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками, то така інформація є майже ідентичною тій, що вказується Замовником будівництва під час подання декларації відносно об’єкту будівництва з незначним класом наслідків (СС1) згідно форми Додатку 9 до Порядку № 461, однак акт готовності об’єкта до експлуатації повинен бути підписаний усіма учасниками будівництва: Замовником, Генеральним проектувальником, генеральним підрядником, субпідрядниками, головним архітектором/інженером проекту, інженером технічного нагляду, страховиком (за наявності) тощо.

    Орган ДАБК приймає подані замовником будівництва документи, що засвідчують готовність об’єкта до експлуатації (декларацію про готовність об’єкту – відносно об’єктів СС1; заяву, акт готовності об’єкта до експлуатації – відносно об’єктів СС2) та перевіряє достовірність відомостей у поданих документах, вимогам будівельних норм, стандартів і правил на основі протягом 10 робочих днів з дня їх надходження та вносить відповідну інформацію до Реєстру будівельної діяльності (відносно об’єктів СС1)/або приймає рішення про видачу сертифікату (відносно об’єктів СС2 або СС3) або відмову у їх видачі.  При цьому у разі прийняття рішення органом ДАБК про видачу сертифікату замовник будівництва зобов’язаний внести в повному обсязі плату, розмір якої встановлюється наступним чином:

  • –        За об’єкти із середніми наслідками (СС2) – 4,6 прожиткового мінімуму для працездатних осіб (10 442 гривень);
  • За об’єкти із значними наслідками (СС3) – 5,2 прожиткового мінімуму для працездатних осіб (11 804 гривень).

            Сертифікат виготовляється в одному примірнику та видається замовнику (уповноваженій ним особі), який повинен зберігати його протягом всього періоду експлуатації об’єкта. Також орган ДАБК забезпечує розміщення сертифіката в електронному кабінеті користувача Єдиного державного веб-порталу електронних послуг.

            Внесення плати за реєстрацію декларації для об’єктів незначної складності  (СС1) не передбачена.

    Варто розуміти, що датою прийняття в експлуатацію об’єкта є дата реєстрації декларації або видачі сертифіката. Експлуатація об’єктів, не прийнятих (якщо таке прийняття передбачене законодавством) в експлуатацію, забороняється.

Так, статтею 2 Закону України «Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності» за експлуатацію  або  використання  об’єктів будівництва, не прийнятих  в експлуатацію, а також наведення недостовірних даних у декларації  про  готовність  об’єкта  до  експлуатації  чи  в акті готовності об’єкта до експлуатації, передбачена наступна відповідальність залежно від класу наслідків (відповідальності):

               Щодо об’єктів,  що за класом наслідків (відповідальності) належать до  об’єктів  з  незначними наслідками (СС1), – у розмірі 36 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (81 720 гривень);

               Щодо об’єктів,  що за класом наслідків (відповідальності) належать до  об’єктів  з  середніми  наслідками (СС2), – у розмірі 370 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (839 900 гривень);

               Щодо об’єктів,  що за класом наслідків (відповідальності) належать до  об’єктів  із значними наслідками (СС3), – у розмірі 900 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (2 043 000 гривень).

               Отже, з моменту реєстрації/отримання замовником будівництва документу, що засвідчує готовність об’єкту до експлуатації (декларації/сертифікату), у останнього є всі підстави для реєстрації права власності на об’єкт будівництва в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

    Пунктом 41 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 року № 1127 встановлено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об’єкт нерухомого майна подаються: документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта; технічний паспорт на об’єкт нерухомого майна; документ, що підтверджує присвоєння об’єкту нерухомого майна адреси; письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об’єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність); договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності). Документ, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта, не вимагається у разі, коли реєстрація такого документа здійснювалася в Єдиному реєстрі документів.

Разом з тим, чинним наразі законодавством передбачені підстави для скасування органом державного архітектурно-будівельного контролю документів, що засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, зокрема, декларації про готовність об’єкту, що передбачені п. 22 Порядку № 461. Такими підставами можуть бути: виявлення відповідним органом державного архітектурно-будівельного контролю наведених у зареєстрованій декларації недостовірних даних (встановлення факту, що на дату реєстрації декларації інформація, яка зазначалася в ній, не відповідала дійсності, та/або виявлення розбіжностей між даними, зазначеними у декларації), які є підставою вважати об’єкт самочинним будівництвом, зокрема, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи без затвердженого в установленому порядку проекту або будівельного паспорта, а також у разі скасування містобудівних умов та обмежень.

            Однак, на особливу увагу, під час розгляду питання скасування декларації про готовність об’єкту органами ДАБК, на наш погляд, заслуговує Постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 10.04.2018 у справі № 826/7115/17, що була підтримана постановою Верховного суду у складі Касаційного адміністративного суду від 20.05.2021 у цій же справі, в якій суд апеляційної інстанції, скасовуючи наказ органу ДАБК про скасування реєстрації декларації про готовність об’єкта до експлуатації вказав, що: «декларація про готовність об’єкта до експлуатації вичерпала свою дію моментом державної реєстрації права власності на новостворене нерухоме майно». Верховний суд у своїй постанові підтвердив: «оскільки спірний наказ видано відповідачем стосовно декларацій, які вичерпали свою дію і втратили юридичне значення після оформлення права власності на новостворений об’єкт архітектури, то такі дії Департаменту, всупереч положень частини другої статті 19 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, вчинені не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України

            Таким чином, Верховний суд підтвердив, що скасування декларації про готовність об’єкту до експлуатації з підстав, що визначені п. 22 Порядку № 461 після реєстрації права власності на таке майно, органами ДАБК є неможливим, а припинення права власності повинно відбуватися з підстав, що визначені чинним законодавством, зокрема, ст. 346 Цивільного кодексу України.

Оприлюднено

Затвердження структури власності та обновлення інформації про бенефіціарних власників

19 березня 2021 року Міністерство Фінансів України видало Наказ № 163 “Про затвердження Положення про форму та зміст структури власності”, який зареєстрований Міністерством Юстиції України 08 червня 2021 року за № 768/36390 (далі по тесту – Наказ).

Даний Наказ офіційно був опублікований 11 червня 2021 року та набирає чинності через місяць з дня його офіційного опублікування, а саме з 11 липня 2021 року.

Усі юридичні особи з дня набрання чинності даного Наказу про затвердження структури власності протягом трьох місяців зобов’язані подати державному реєстратору документи  для оновлення інформації в ЄДР про кінцевих бенефіціарів.

У період з 11 липня 2021 року по 10 жовтня 2021 року (включно) необхідно подати державному реєстратору наступні документи:

1) Заява, щодо державної реєстрації юридичної особи за формою 2 або формою 4;

2) Структура власності за формою і змістом визначеними Наказом про структуру власності;

3) Якщо засновником юридичної особи є юридична особа-нерезидент – витяг, виписка чи інший документ, з торгового, судового чи банківського реєстру, який підтверджує реєстрацію даної юридичної особи -нерезидента в країні її місця реєстрації;

4) Якщо засновником юридичної особи є фізична особа – нотаріально засвідчена копія документу особи, яка є бенефіціарним власником (окрім документа оформленого з застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру).

Структура власності підписується керівником юридичної особи або іншою уповноваженою особою, яка має право підпису.

За неподання або несвоєчасне подання державному реєстратору інформації про кінцевого бенефіціарного власника та документів для підтвердження відомостей про кінцевого бенефіціарного власника, Законом перебачено накладення штрафу на керівника юридичної особи у розмірі від 17 000 до 51 000 гривень.

На схематичному зображенні структури власності зазначається опис здійснення вирішального впливу (прямий/непрямий) та зазначається відсоток частки в статутному капіталі (при прямому вирішальному впливі) і характер бенефіціарного володіння (при непрямому вирішальному впливі). У разі того, якщо у Вас виникла необхідність актуалізувати інформацію про кінцевих бенефіціарних власників звертайтеся до спеціалістів Юридичної компанії «Перша Юридична», які проконсультують Вас по даній процедурі, схематично підготують структуру власності та приведуть в актуальність інформацію в ЄДР в державного реєстратора.

Оприлюднено

ДІЯ СІТІ

Дія Сіті – спеціальна платформа, цифрова країна, яка надає спеціальний правовий режим та спеціальний податковий режим оподаткування для суб’єктів інформаційних технологій.

Для запуску Дія Сіті в Верховній Раді зареєстровані безліч законопроектів, основні з яких: проект ЗУ № 3979 від 11.08.2020 р. «Про заходи щодо стимулювання розвитку ІТ-індустрії в Україні», проект ЗУ № 3933 від 23.07.2020 р. «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо особливостей оподаткування суб’єктів індустрії інформаційних технологій», проект ЗУ № 3933-1 від 10.08.2020 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законів України (щодо заходів стимулювання розвитку індустрії інформаційних технологій в Україні», проект ЗУ № 4303 від 02.11.2020 р. «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні», проект ЗУ № 4303-1 «Про особливості регулювання господарської діяльності у сфері інформаційних технологій», проект ЗУ № 4303-2 «Про стимулювання розвитку сфери інформаційних технологій в Україні».

 17 березня 2021 року Комітет з питань цифрової трансформації ВРУ (https://komit.rada.gov.ua/) розглянув та рекомендував парламенту взяти за основу законопроект 4303 про спеціальний режим для IT галузі «Дія.Сіті».

Для того, щоб стати суб’єктом ІТ індустрії (резидентом Дія Сіті), юридична особа повинна відповідати таким критеріям:

  • здійснює хоча б один із таких видів діяльності: комп’ютерне програмування, консультування з питань інформатизації, діяльність із керування комп’ютерним устаткованням, видання комп’ютерних ігор, видання іншого програмного забезпечення, надання програмних продуктів, навчання комп’ютерні грамоті, оброблення даних і пов’язана з ним діяльність, та інше;
  • середній розмір заробітної плати не менше 1200 євро за офіційним курсом НБУ;
  • середня кількість працівників не менше 9 осіб;
  • розмір експортної виручки від здійснення видів діяльності в сфері ІТ-індустрії не менше 90 відсотків від загального догоду від здійснення підприємницької діяльності;
  • питома вага витрат на іт спеціалістів не менше 70 відсотків від загальної кількості витрат підприємства.

Не можуть бути суб’єктом ІТ індустрії (резидентом Дія Сіті) юридична особа:

  • якщо вона не зареєстрована на території України;
  • учасником (засновником) якої є територіальна громада, державний чи комунальний орган, держава-агресор, юридична особа з країн, що не співпрацюють з FATF, у разі того якщо частка їх становить 25 і більше відсотків;
  • неприбуткова організації;
  • якщо не подана інформація про кінцевих бенефіціарних власників;
  •  яка визнана банкрутом;
  • яка перебуває в процесі припинення (крім перетворення);
  • яка має податковий борг більше ніж 30 днів;
  • щодо якої застосовуються санкції.

Оподаткуваня:

  • оподаткування заробітної плати гіг-спеціалісту на 5% податку на доходи з фізичної особи та 5% ЄСВ (якщо сума ЄСВ не менша за подвійний розмір мінімального страхового внеску);
  • податок на капітал за ставкою 18%;

Насамперед у вузьких колах IT бізнесу є предостороги, що насправді все буде не так як пропонує нинішній текст законопроекту та, що не всі побажання індустрії IT бізнесу почуто. Наразі досить важко об’єктивно аналізувати ситуацію навколо  законопроекту 4303, якщо брати до уваги нещодавні презентації тлумачення та пропозиції щодо регулювання «Дія Сіті», то деякі положення можуть мати подвійне трактування та нести ризики для існуючого ІТ бізнесу України.

Що саме не викликає довіри у представників ІТ індустрії:

  • регулятор у вигляді Мінцифри залишився, хоч і з меншими повноваженнями;
  • концепція переходу з моделі ФОП до gig-контрактів потребує доопрацювання;
  • викликають питання щорічні аудиторські перевірки без уточнюючих повноважень контролерів;
  • деталі моделі оподаткування і деталі закону “маски-шоу стоп-3” – досі невідомі. Є підозра про можливість неврегульованих додаткових зборів.

Нагадаємо, що сукупність законопроектів Дія Сіті складається з трьох частин. Основний про саму Дія Сіті, податковий, який буде розглянуто разом з основним та правоохоронний, який буде подано через півроку після запуску перших двох та на основі триваючих консультацій з правоохоронними органами.

Основна мета «Дія. City» – збільшення кількості IT спеціалістів та зростання доходів країни від IT сфери екстенсивним чином. Проте із законопроектів випливає, що кожен працівник юридичної особи повинен отримувати в середньому заробітну плату еквівалентну 1200 євро, що не відповідає ринковим умовам для окремих видів працівників та значно ускладнює доступ до режиму «Дія Сіті» для більшості компаній України.

Тому неможливо нехтувати пропозиціями успішних компаній, що вже представлені на ринку, адже реальний бізнес не зі слів орієнтується, що саме потрібно для продовження розвитку індустрії.

Законодавцям пропонується врегулювати ще широкий перелік питань, які підвищать інвестиційну привабливість галузі.

Недоліки є, але вони мають бути виправлені найближчим часом.

Нагадаємо, що основний законопроект про Дія Сіті (№ 4303) був зареєстрований 2 листопада 2020 року. Пропозиції та зауваження до законопроекту від IT бізнесу лягли в основу альтернативного законопроекту 4303-2, який розроблявся за ініціативою найбільших в Україні бізнес-асоціацій.

Оприлюднено

Огляд проекту закону України “Про гарантування речових прав на об’єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому”

“17” лютого 2021 року у Верховній Раді України було зареєстровано проект закону України  “Про гарантування речових прав на об’єкти нерухомого майна, які будуть споруджені в майбутньому” під № 5091 (надалі – “Законопроект”). Прийняття подібного закону вже давно вимагається громадянським суспільством, адже кількість ошуканих інвесторів у будівництво з кожним роком стає все більшою, а недобросовісні забудовники знаходять нові шляхи, щоб уникати відповідальності за як несвоєчасне виконання договірних зобов’язань (здебільшого прийняття в експлуатацію з порушенням строків), так і за подвійні продажі майнових прав на майбутні об’єкти нерухомості.

Серед основних нововведень, які пропонуються авторами Законопроекту є:

  • запровадження обов’язкового розкриття інформації замовником (девелопером) про подільний об’єкт незавершеного будівництва (багатоквартирний будинок), в тому числі:
  • ідентифікатор об’єкта будівництва;
  • відомості про замовника та генерального підрядника;
  • відомості про майбутні об’єкти нерухомості, які продано, та які продаються;
  • умови придбання та вартість майбутніх об’єктів нерухомості або способи її визначення;
  • проект  договору  купівлі-продажу майбутнього об’єкта нерухомості.
  • запровадження поняття “гарантійної частки”: сукупності майбутніх об’єктів нерухомості в одному подільному об’єкті незавершеного будівництва  речові права на які обтяжуються з метою гарантування добудови відповідного об’єкта незавершеного будівництва іншими особами (тобто заборона відчуження спеціальних майнових прав до прийняття об’єкту незавершеного будівництва в експлуатацію);
  • створення механізму державної реєстрації права власності (спеціального речового права) на об’єкти незавершеного будівництва та майбутні об’єкти нерухомого майна;
  • відчуження майбутніх об’єктів нерухомого майна стане можливим виключно за наявності всіх необхідних дозвільних документів на здійснення будівництва, передбачених чинним законодавством;
  • визначення договору  купівлі-продажу майбутнього об’єкта нерухомості як виключного інструменту, за допомогою якого відбувається залучення коштів від фізичних та юридичних осіб для спорудження об’єкта нерухомого майна з подальшим набуттям такими особами права власності на відповідні об’єкти нерухомого майна, визначення його істотних умов та форми укладення;
  • забезпечення інвестора правом вільного продажу (без погодження із продавцем) спеціального майнового права на майбутній об’єкт нерухомості третім особам на власний розсуд;
  • врегулювання процедури взаємодії продавця за договором купівлі-продажу майбутнього об’єкта нерухомості (перший продаж) та власника об’єкта нерухомого майна після прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкта.

Таким чином, очікування від Законопроекту є виключно позитивними, адже наразі з’явилася реальна перспектива створення механізму для прозорого та більш безпечного залучення коштів фізичних та юридичних осіб в будівництво (у тому числі щоб запобігти продажу приміщень в об’єкті будівництва, щодо якого відсутнє право на виконання будівельних робіт; запобігти подвійному продажу приміщень в об’єкті будівництва). Ми будемо слідкувати за Законопроектом і його рухом Верховною Радою України та обов’язково повідомлятимемо про цікаві зміни щодо нього.

Оприлюднено

Нововведення, щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі

05.02.2021 року Верховною Радою України було прийнято Закон (законопроект № 3623 від 10.06.2020 року) «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі» (далі – Закон). Наразі Закон готується на підпис.

Вказаним Законом вносяться відповідні зміни до Кодексу законів про працю України та ще 25 законів, зокрема:

  • «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування»,
  • «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Зосередимося на головних змінах, що пропонуються згідно прийнятого Закону.

  1. Внесені зміни до Кодексу законів про працю України, зокрема, статтю 48 вказаного кодексу про трудові книжки викладено у новій редакції. Так, якщо раніше трудові книжки оформлялися роботодавцем за місцем роботи у паперовій формі на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи понад п’ять днів, тепер за загальним правилом облік трудової діяльності буде здійснюватися в електронній формі в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування у порядку, визначеному Законом України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування”, і лише на вимогу працівника, який вперше приймається на роботу, трудова книжка додатково оформляється в паперовому вигляді не пізніше п’яти днів після прийняття на роботу. При цьому обов’язок по збереженню таких трудових книжок лежить тепер не на роботодавцеві, а на працівникові. У випадку ведення трудової книжки в паперовій формі, виключно на вимогу працівника роботодавець зобов’язаний вносити до трудової книжки, що зберігається у працівника, записи про прийняття на роботу, переведення та звільнення, заохочення та нагороди за успіхи в роботі.
  • Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” доповнено змінами, зокрема:

– визначено, що персоніфікований облік у системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування є складовою частиною Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування (далі також – Державний реєстр застрахованих осіб), порядок ведення якого встановлюється Законом України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” (новий абзац статті 21 вказаного закону);

– для здійснення доступу застрахованих осіб, страхувальників та інших осіб у випадках, передбачених законодавством, до інформації та послуг у сфері загальнообов’язкового державного пенсійного страхування забезпечується функціонування веб-порталу електронних послуг Пенсійного фонду (ст. 22 вказаного закону)

– послуги, надання яких передбачає доступ до персональних даних про фізичну особу, реалізацію нею прав на пенсійне забезпечення, надаються за умови ідентифікації такої особи з використанням кваліфікованого електронного підпису або інших надійних засобів ідентифікації у порядку, що визначається правлінням Пенсійного фонду за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення.

– тепер призначення (перерахунок) пенсії може здійснюватися не лише за зверненням особи, але і автоматично (без звернення особи) у випадках, передбачених цим Законом. Так Законом передбачено, що призначення пенсії за віком здійснюється автоматично (без звернення особи) у разі набуття застрахованою особою права на призначення пенсії за віком при досягненні пенсійного віку, передбаченого частиною першою статті 26 цього Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, на підставі відомостей, наявних у системі персоніфікованого обліку, якщо до досягнення пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, особа не повідомила про бажання одержувати пенсію з більш пізнього віку.

            У разі відсутності в системі персоніфікованого обліку даних про страховий стаж, необхідний для призначення пенсії за віком (у тому числі за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку), територіальний орган Пенсійного фонду інформує застраховану особу, у тому числі через її особистий електронний кабінет на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду, про відсутність таких відомостей та необхідність їх подання (за наявності). Документи про страховий стаж можуть бути подані до територіального органу Пенсійного фонду або через особистий електронний кабінет на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду.

            При цьому, вважатиметься, що застрахована особа виявила бажання одержувати пенсію з більш пізнього віку, якщо:

– документи про страховий стаж не були подані протягом 3 (трьох) місяців з дня досягнення застрахованою особою пенсійного віку;

– особа, якій пенсія за віком, призначається автоматично, протягом 3 (трьох) місяців не повідомила територіальний орган Пенсійного фонду про обраний нею спосіб виплати пенсії, у тому числі через особистий електронний кабінет на веб-порталі електронних послуг Пенсійного фонду.

3. Закон України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” доповнено наступними змінами:

– в частині ведення Державного реєстру застрахованих осіб, який створений для ведення єдиного обліку фізичних осіб, які підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню тепер персональна електронна облікова картка, яка ведеться на кожну застраховану особу повинна містити інформацію зокрема, про відцифрований зразок підпису особи; відцифрований образ обличчя особи; а також частину картки, що відображає трудову діяльність особи, у тому числі за період до 1 січня 2004 року. Відомості, зазначені в цьому пункті стосовно періодів роботи та інших періодів, які відповідно до законодавства, що діяло раніше, зараховувалися до стажу роботи та займаних особою посад за період до набрання чинності Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі”, вносяться до даних реєстру застрахованих осіб на підставі трудової книжки особи, а за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній — документів, передбачених порядком підтвердження наявного стажу роботи за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній, встановленим Кабінетом Міністрів України. Порядок та черговість подання відомостей для створення електронних трудових книжок визначаються Пенсійним фондом за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері соціального захисту населення.

Насамкінець, що стосується набрання чинності Законом Прикінцевими та перехідними положеннями Закону визначено, що Закон:

  • набирає чинності через 3 (три) місяці з дня його опублікування.
  • Законом також надано 5-річний строк з дня набрання чинності цим Законом Пенсійному фонду України для включення до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування відсутніх відомостей про трудову діяльність працівників, які мають бути подані страхувальником (роботодавцями та іншими особами, які відповідно до цього Закону зобов’язані сплачувати єдиний внесок) або застрахованою особою (особою, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок) у порядку та строки, встановлені Пенсійним фондом України.
  • протягом 3 (трьох) місяців з дня набрання чинності цим Законом Кабінету Міністрів України доручено: забезпечити розроблення та затвердження нормативно-правових актів, що випливають із цього Закону; привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

            Отже, наповнення відомостей в Державному реєстрі загальнообов’язкового державного соціального страхування відбуватиметься:

            – як роботодавцем, так і безпосередньо застрахованою особою;

            – через веб-портал електронних послуг Пенсійного фонду України у вигляді сканованих або оцифрованих копій передбачених законодавством документів (трудової книжки, довідок тощо) з обов’язковим накладанням страхувальником або застрахованою особою кваліфікованого електронного підпису.

При цьому, до завершення включення до реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування відсутніх відомостей про трудову діяльність працівників дані трудової книжки використовуються для врахування відомостей про трудову діяльність за період до набрання чинності цим Законом.

Після завершення цих робіт наявні трудові книжки будуть видаватися працівникам особисто під підпис, як офіційний документ, відповідальність за які з моменту її отримання тепер нестиме працівник.

Отже, чекаємо на набуття чинності прийнятим Законом (законопроект № 3623 від 10.06.2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обліку трудової діяльності працівника в електронній формі») як важливого кроку на шляху до діджиталізації українського суспільства.

Оприлюднено

Одноразова фінансова допомога працівникам і СПД

10.10.2020 року набирає чинності ЗУ № 1071-IX від 04 грудня 2020 року «Про соціальну підтримку застрахованих осіб та суб’єктів господарювання на період здійснення обмежувальних протиепідемічних заходів, запроваджених з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі по тексту – Закон).

Згідно даного ЗУ буде здійснена соціальна підтримка застрахованим особам та суб’єктам підприємницької діяльності, яка буде реалізуватися в такій формі:

1) Одноразова матеріальна допомога застрахованим особам – розмір допомоги 8000 гривень. При цьому у суб’єкта підприємницької діяльності, де працює наймана особа, основний вид діяльності станом на 31 грудня 2020 року повинен бути в списку заборонених видів діяльності, які зазначені в Переліку основних видів економічної діяльності, стосовно яких здійснюються обмежувальні протиепідемічні заходи, пов’язані із поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19), який затверджує Кабінет Міністрів України (далі по тексту – Перелік видів діяльності). 

Одноразова допомога не видається: 

Найманим працівникам:

  • на яких не нараховується ЄСВ чи суб’єкт підприємницької діяльності, де працює працівник має заборгованість по ЄСВ;
  • які працюють за сумісництвом;
  • основний вид діяльності не включений до Переліку видів діяльності;
  • середня з/п перевищує – 30 000 грн.

ФОП:

  • які зареєстровані менше чим 3 місяці;
  • ЄСВ, який був сплачений за себе менше чим 3 місяці;
  • основний вид діяльності, станом на 31 жовтня 2020 року не внесений до Переліку видів діяльності;
  • які є одночасно і найманими працівниками.

2) Одноразова матеріальна допомога суб’єктам господарювання – розмір допомоги надається юридичним особам і визначається пропорційно робочому часу працівника, який скорочено або заплановано скоротити і не може перевищувати 8000 грн на одного працівника. 

Одноразова матеріальна допомога видається:

за найманих працівників:

  • за який ЄСВ сплачено менше ніж усі місяці третього кварталу 2020 року;
  • які працюють за сумісництвом;

суб’єктам господарювання:

  • в яких дата реєстрації становить менше чим 3 місяці;
  • які на дату набрання чинності Закону отримують допомогу по безробіттю;
  • які знаходяться в стані припинення або банкрутства.

3) Одноразова компенсація витрат суб’єктам господарювання – сума допомоги розраховується як середнє значення сплачених суб’єктом господарювання сум ЄСВ за десять місяців, що передують набрання чинності даного Закону (Розрахунок суми здійснюється наступним чином, сума ЄСВ за 10 місяців ділиться на 10). Суб’єкти господарювання мають право отримати допомогу, якщо станом на 31 жовтня 2020 року їхній основний вид діяльності відносився до Переліку видів діяльності і не перебувають в стані припинення.

 Одноразова компенсація витрат суб’єктам господарювання не надається, якщо у суб’єкта підприємницької діяльності є заборгованість зі сплати ЄСВ.

Також даний Закон встановлює певні зміни в інші нормативно-правові акти, а саме:

  • ліцензії закладів громадського харчування на роздрібну торгівлю алкогольними напоями та документи дозвільного характеру, термін дії яких закінчився під час карантину вважаються такими що продовжують свою дію під час карантину а також ще протягом 3 місяців з дня його закінчення;
  • внесення змін по нарахуванні страхового стажу під час карантину, а саме у разі зупинки підприємницької діяльності під час карантину, даний період включається до страхового стажу а суми ЄСВ вважаються такими що сплачено;
  • різниця між мінімальним страховим внеском та сумую яка внесена покривається за рахунок коштів Державного бюджету України;
  • сума сплачених внесків за відповідний місяць є меншою, ніж мінімальний страховий внесок, цей місяць до страхового стажу зараховується як повний місяць за умови здійснення у порядку, визначеному правлінням Пенсійного фонду України, відповідної доплати до суми страхових внесків таким чином, щоб загальна сума сплачених коштів за відповідний місяць була не меншою, ніж мінімальний страховий внесок;
  • тимчасово на період карантину та протягом 6 місяців з дня його закінчення державна підтримка може надаватися суб’єктам господарювання, які здійснюють виробництво та/або реалізацію зброї, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, обмін валют;
  • для суб’єктів господарювання діяльність яких була заборонена/обмежена під час карантину, строки дії договорів оренди комунального та державного майна яких закінчуються у цей період, продовжуються на період карантину і також протягом 6 місяців з дня його закінчення. Також орендна плата не нараховується та не сплачується.
Оприлюднено

Дистанційна та надомна робота – поняття різні та нарешті розділені!

03.11.2020 року було прийнято в першому читанні проєкт Закону № 4051 від 04.09.2020 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо удосконалення правового регулювання дистанційної роботи». 

Даний законопроєкт вносить зміни в Кодекс законів про працю України та в Закон України «Про охорону праці», а саме введення поняття дистанційної та надомної роботи.

Надомна робота – це така форма організації праці, коли оплачувана робота виконується працівником за місцем його проживання або в інших заздалегідь обраних ним приміщеннях, які характеризуються наявністю закріпленої зони, технічних засобів (основних виробничих і невиробничих фондів, інструменту, приладів, інвентарю) або їх сукупності, потрібної для виробництва продукції, надання послуг, виконання робіт або функцій, передбачених установчими документами, але поза виробничими або робочими приміщеннями власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу. 

При виконанні надомної роботи робоче місце працівника є фіксованим та не може бути змінено з ініціативи працівника без згоди власника.

Забезпечення засобами виробництва, матеріалами та інструментами, необхідними для виконання працівником надомної роботи покладається на власника.

Роботодавець зобов’язаний вести облік усіх працівників, яким вони надають роботу на дому, окремо як жінок, так і чоловіків.

Виконання надомної роботи не тягне за собою зміни в нормуванні, оплати праці і не впливає на обсяг трудових прав працівників.

Дистанційна робота – це така форма організації трудових відносин між працівником та роботодавцем та/або виконання роботи, коли робота виконується працівником поза приміщеннями роботодавця в будь-якому місці за його вибором та з використанням інформаційно-комунікаційних технологій.

При виконанні дистанційної роботи працівник самостійно обирає власне робоче місце і сам власне відповідає за забезпечення безпечних умов праці.

Також працівники, які працюють дистанційно, самі розподіляють свій робочий час. Загальна тривалість робочого часу при цьому не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Працівникові забезпечується гарантований період вільного часу для відпочинку (період відключення).

У разі того, коли на працівника були вчинені дії з ознаками дискримінації, він має право вимагати від роботодавця тимчасовий перехід на дистанційну роботу строком до 2-х місяців.

Працівник, який має дитину віком до 3 років, або здійснює догляд за дитиною відповідно до медичного висновку до досягнення нею шестирічного віку може виконувати свою діяльність на умовах дистанційної роботи, якщо це сумісно з виконуваною діяльністю.

При укладанні трудового договору про дистанційну роботу та/або надомну роботу на роботодавця покладається обов’язок систематичного проведення інструктажу (навчання)працівників з питань охорони праці і протипожежної охорони.

Такі інструктажі (навчання) можуть бути проведені дистанційно із використанням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій.

Оприлюднено

Про відповідальність контрагентів за порушення строків/відсутність реєстрації податкових накладних

В умовах сьогодення під час здійснення господарської діяльності суб’єктами господарювання та побудови довгострокових партнерських відносин складно їх явити без  укладення господарських договорів (договорів купівлі-продажу, поставки, надання послуг, тощо), в яких кожна із сторін, бажаючи убезпечити себе від негативних наслідків передбачають умови, форми та розмір відповідальності кожної із сторін, зокрема на випадок порушення продавцем товарів/послуг строків складення та реєстрації податкової накладної.

            Наразі, з впевненістю можна сказати, що більшість контрагентів у своїх господарських договорах передбачають умову про відповідальність сторони продавця (постачальника, виконавця, тощо) за порушення строків реєстрації/не виконання обов’язку щодо реєстрації податкових накладних, у строки що передбачені чинним податковим законодавством. При цьому така відповідальність продавця (постачальника, виконавця, тощо) в господарському договорі досить часто передбачена у вигляді штрафу.

            Спробуємо розібратися в даному питанні та з’ясувати: якими ж все-таки можуть бути правові наслідки не виконання обов’язку стороною договору по реєстрації податкових накладних/порушення строків їх реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних (ЄРПН) з позиції судової практики.

            Так, в поставі Верховного суду по справі № 913/272/18 від 07.02.2019 року, суд розглядаючи справу про стягнення штрафу в сумі 1 750 826,54 грн. за порушення умов договору поставки в частині несвоєчасної реєстрації податкової накладної на товар у ЄРПН та збитків у сумі 29 999,22 грн. встановив, що передбачена договором поставки відповідальність продавця за порушення строку реєстрації податкових накладних в ЄРПН у вигляді штрафу (у розмірі 25% від вартості поставленого товару) не пов’язана з виконанням ним своїх зобов’язань щодо поставки товару, оскільки виникає в разі невиконання продавцем вимог податкового законодавства.

            Верховний Суд вказав, що зазначення сторонами у договорі обов’язку відповідача здійснити реєстрацію податкової накладної, розрахунку коригування кількісних та вартісних показників до податкової накладної у ЄРПН протягом передбаченого законодавством строку не має наслідком зміну характеру відповідних правовідносин з податкових на господарські.

            Таким чином, невиконання або неналежне виконання таких умов договору (здійснення реєстрації податкової накладної тощо) не є правопорушенням у сфері господарювання та не може бути підставою для покладення на продавця господарської відповідальності у вигляді штрафної санкції.

            Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду у справах №    908/3565/16, № 917/799/17, постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 серпня 2018 року у справі № 917/877/17.

            Натомість Верховний суд, досліджуючи всі обставини справи, повязаної з порушенням постачальком  строків реєстрації подакових накладних в ЄРПН вказує на можливість застосування до сторонни договору господарсько-правової відповідальнсті у вигляді стягнення збитків, обрунтовуючи це наступним: «За змістом статті 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права та законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Зважаючи на зазначені норми, для застосування такого заходу відповідальності як стягнення збитків необхідна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи (порушення зобов’язання); 2) шкідливого результату такої поведінки – збитків;  3) причинного зв’язку між протиправною поведінкою та збитками; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного із цих елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не настає.»

            Таким чином, з огляду на судову практику Верховного суду для притягнення сторони договору до господарсько-правової відповідальності, на яку згідно вимог чинного законодавства покладений обов’язок щодо реєстрації податкових накладних в ЄРПН, в господарському договорі таку відповідальність слід передбачати не у вигляді штрафу (штрафних санкцій), а у вигляді збитків, яких зазнала інша сторона договору у зв’язку з відсутністю реєстрації податкової накладної  в ЄРПН та неможливістю віднесення сплачених нею сум ПДВ у складі вартості товару (робіт, послуг) до податкового кредиту. При цьому слід мати на увазі, що стягнення збитків за невиконання обов’язку реєстрації податкових накладних в ЄРПН можливе за загальними положеннями чинного законодавства, якщо сторони не виключили можливість стягнення збитків за вказане порушення в договорі (ст. 22, 624 ЦК України).

            Особливу увагу при застосуванні такої міри відповідальності за порушення строків реєстрації податкових накладних та/або строків коригування податкових накладних в ЄРПН варто звертати на те, що стягнення збитків реально матиме місце лише у випадку наявності всіх елементів складу господарського правопорушення, про що вказав Верховний Суд у своїй постанові № 913/272/18 від 07.02.2019 року. Оскільки у випадку, якщо порушення мало місце внаслідок дій/бездіяльності органів  Державної фіскальної служби України, це зумовлює відсутність вини сторони договору, яка вжила всіх залежних від неї дій щодо належного виконання нею обов’язку щодо реєстрації  податкової накладної в ЄРПН згідно вимог чинного законодавства, та виключає можливість притягнення контрагента до господарсько-правової відповідальності.

            Що ж стосується предметної юрисдикції та можливості подання позову однією стороною договору про зобов’язання вчинити дії іншою стороною договору щодо складення та реєстрації податкових накладних в ЄРПН відповідно до вимог чинного законодавства, то остаточну крапку в даному питання поставила Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові № 908/1568/18 від 05.06.2019 року, яка зробила висновок про таке: такий спір не підлягає розгляду в судах господарської юрисдикції. … обов’язок продавця зареєструвати податкову накладну є обовязком платника податку у публічно-правових відносинах, а не обов’язком перед покупцем, хоча невиконання цього обов’язку може завдати покупцю збитків… позовна вимога покупця про зобов’язання продавця здійснити таку реєстрацію не є способом захисту у господарських правовідносинах, і не підлягає розгляду в суді жодної юрисдикції. Натомість належним способом захисту для позивача може бути звернення до контрагента з позовом про відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення контрагентом за договором обов’язку щодо складення та реєстрації податкових накладних.

Оприлюднено

Щодо змін у порядку проведення податкових перевірок платників податків у 2020 році

23 травня 2020 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» № 466-IX (далі за текстом – Закон про внесення змін), яким внесені кардинальні зміни до Податкового Кодексу України (далі за текстом – ПК України). Зокрема, внесені зміни не оминули порядок призначення та проведення податкових перевірок платника податків.

Відтепер Закон про внесення змін «дозволив» податковому органу вносити зміни до затвердженого плану-графіку документальних планових перевірок платників податку з причини  іншої ніж пов’язана із зміною найменування платника податків. 

Нагадаємо, що пункт 77.1. ст. 77 ПК України у редакції Кодексу до 23 травня 2020 року не передбачав право внесення змін до затвердженого плану-графіку документальних планових перевірок. У той же час, Порядок формування плану-графіка проведення документальних планових перевірок платників податків, затверджений Наказом Міністерства фінансів України № 524 від 02.06.2015 року допускав оновлення такого плану-графіка у разі його коригування, без вказівки щодо належної правової підстави для того. Зазначене створювало непоодинокі випадки виникнення спору між органом податкової служби та платником податків, якого, на думку останнього, було неправомірно включено до плану-графіку. 

Арбітром у багаторічному батлі між органом податкової служби та платником податків став Верховний Суд, який у постанові від 08.10.2019 року по справі № 826/11217/18 зазначив, що оновлення річного плану-графіка у разі його коригування має на увазі витравлення помилки стосовно вже включених до оприлюдненого відповідно до пункту 77.1 статті 77 ПК плану-графіка платників податків. Верховний Суд нагадав, що відповідно до частини першої ст. 5 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05.04.2007 №877-V внесення змін до річних планів здійснення заходів державного нагляду (контролю) не допускається, крім випадків зміни найменування суб`єкта господарювання та виправлення технічних помилок.

Отже, на відміну від попередньої редакції, пункт 77.1. ст. 77 ПК України встановлює, що внесення змін до плану-графіка проведення документальних планових перевірок на поточний рік допускається не частіше одного разу в першому та одного разу в другому кварталі такого року, крім випадків коли зміни пов’язані із змінами найменування платника податків, що вже був включений до плану-графіка, та/або виправлення технічних помилок.

Безсумнівно, відтепер платникам податків слід бути більш обачливими під час аналізу план-графіку проведення документальних позапланових перевірок на веб-порталі www.tax.gov.ua   та брати до уваги нині легалізоване право органів державної податкової служби доповнювати такий план-графік новими платниками податків для їх перевірки на предмет дотримання податкового законодавства України.  

Нарешті Законом про внесення змін виключено «болючу» для платників податків підставу для проведення документальної позапланової перевірки – отримання органом податкової служби рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки, яка була встановлена у  п. 78.1.11                        ст. 78.1. ПК України у  редакції до 23 травня 2020 року.

Нагадаємо, що Єдиний реєстр судових рішень, свого часу, був переповнений судовими рішеннями у спорах про скасування наказу про призначення документальної позапланової перевірки на підставі рішення слідчого судді з огляду на те, що Кримінальний процесуальний Кодекс України жодним чином не пов’язує повноваження слідчого судді з проведенням органами податкової служби позапланової документальної перевірки платника податків з дотримання вимог ПК України. Незважаючи на численні рішення суду про задоволення позовних вимог, судовий розгляд подібних спорів «коштував» таким платникам податків значних витрат часу та нервів.

Натомість, Законом про внесення змін пункт 78.1. ст. 78. ПК України доповнений пп. 78.1.21, 78.1.22, наступними додатковими підставами для проведення позапланової документальної перевірки:

78.1.21. контролюючим органом після проведення документальної планової перевірки або документальної позапланової перевірки отримано інформацію та/або документи від іноземних державних органів, які стосуються питань, що були охоплені під час попередніх перевірок платника податків та свідчать про порушення платником податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за яким покладено на контролюючі органи. Така перевірка проводиться виключно щодо питань, що стали підставою для проведення такої перевірки;

78.1.22. у разі отримання інформації, що свідчить про ведення нерезидентом господарської діяльності через постійне представництво на території України, відповідно до вимог підпункту 14.1.193 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, без взяття на податковий облік.

Станом на сьогоднішній день внесені зміни до п. 81.2 ст. 81 ПК України, відповідно до якого перелік документів, які податкові органи уповноважені складати під час (або після) проведення перевірки, доповнений актом про неможливість проведення перевірки. При цьому, вказаний пункт статті ПК України не деталізує, що саме слід розуміти під неможливістю проведення перевірки. Проте, досвід показує, що саме відсутність платника податків за податковою адресою матиме наслідок складання вищезазначеного Акту. Крім того, Акт, в обов’язковому порядку, повинен буде містити відповідні докази неможливості проведення такої перевірки, що усуватиме зловживання органів податкової служби від складання цього Акту без відповідної правової підстави. 

Більш того, відтепер Акт уповноваженої особи про засвідчення відмову від підпису Акту, складеного за результатами проведеної перевірки, а також Акт про неможливість проведення перевірки реєструється у контролюючому органі не пізніше наступного робочого дня після їх складання.

Пункт 82.2 ст. 82 ПК України надав право органу податкової служби право на збільшення  строку проведення позапланової документальної перевірки, на строк три робочі дні у випадку надання платником податків витребуваних уповноваженою особою документів менше ніж за три робочих днів до дня її завершення. Крім того, віднині також можливе зупинення проведення будь-якої документальної планової або позапланової перевірки платника податків  на строк не більше ніж 30 робочих днів на відміну від встановленої до 23 травня 2020 року такої можливості лише у разі проведення документальної виїзної перевірки великого платника податків. При цьому, підставою для зупинення проведення перевірки на строк не менше ніж п’ять робочих днів може бути, зокрема, отримання платником податків запиту уповноваженої особи щодо надання копій первинних фінансово-господарських, бухгалтерських та інших документів, що свідчать про приховування (заниження) об’єктів оподаткування, несплату податків, зборів, платежів, порушення вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи відповідних документів у строк менше ніж за п’ять робочих днів до дня закінчення перевірки.

На нашу думку, зазначене право, беззаперечно, має переваги для платника податків в частині збору усієї доказової бази здійснення ним господарської діяльності у дотримання вимог ПК України. Проте, варто відзначити, що вказане є правом, але не обов’язком органу податкової служби подовжити строк проведення податкової перевірки. 

Принципово важливою новелою податкового законодавства стало доповнення                        п. 86.1. ст. 86 ПК України текстом наступного змісту:

«Акт перевірки не може розглядатися як заява або повідомлення про вчинення кримінального правопорушення щодо ухилення від сплати податків.»

Підпункт 86.7.5. пункту 86.7 ст. 86 ПК України також доповнений наступним приписом:

«Контролюючим та іншим державним органам забороняється використовувати акт перевірки як підставу для висновків стосовно взаємовідносин платника податків з його контрагентами, якщо за результатами складання акта перевірки податкове повідомлення-рішення не надіслано (не вручено) платнику податків або воно вважається відкликаним відповідно до підпунктів 60.1.2 та 60.1.4 пункту 60.1 статті 60 цього Кодексу.»

На практиці, органи державної податкової служби направляють платнику податків податковий запит в порядку, передбаченому п. 73.3 ст. 73 ПК України  на підставі підпункту 3 п. 73.3 ст. 73 ПК України  враховуючи результати проведеної органом державної податкової служби податкової перевірки відносно контрагента такого платника податків. Проте, нагадаємо, що встановлення органом державної податкової служби ознак порушення контрагентом платника податків вимог податкового законодавства, які викладаються в Акті перевірки, без наявності вироку відносно такого платника податків, в якому буде вказана особа платника податків, якій направлений податковий запит, не є підставою вважати порушення останнім вимог податкового законодавства України. 

Таким чином, доповнений ПК України вищевказаними приписами захищає права платників податків від необґрунтованої підозри з боку владних органів щодо ведення таким платником податків господарської діяльності. 

Закон про внесення змін додатково доповнив зміст ПК України узагальненим визначенням «матеріали перевірки», який включає до себе: акт (довідка) перевірки з інформативними додатками, які є його невід’ємною частиною; заперечення, надані платником податків до акту (довідки) перевірки (у разі їх наявності на час розгляду); пояснення та їх документальне підтвердження, які надані платником податків відповідно до підпункту 16.1.15 пункту 16.1 статті 16 та відповідно до абзацу другого підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 розділу I цього Кодексу.

Зазначене вище легалізує подані платником податків, господарська діяльність якого перевіряється на предмет дотримання вимог податкового законодавства, заперечення до акту перевірки, письмові пояснення тощо, що, безсумнівно, ставить становище органу податкової служби у залежність від дотримання останнім процедури отримання цих документів від платника податків.

Крім того, принципово новими новелами у чинному ПК України став порядок розгляду матеріалів перевірки створеною у межах контролюючого органу – комісією з питань розгляду заперечень та пояснень до актів перевірок (далі за текстом – комісія), яка є постійно діючим колегіальним органом контролюючого органу.

Так, згідно п.п. 86.7.2. п. 86.7. ст. 86 ПК України комісія, після отримання від платника податків заперечень та/або додаткових документів/пояснень, організовує процес розгляду матеріалів перевірки із обов’язковим викликом платника податків в день їх розгляду. За результатами розгляду матеріалів перевірки комісія приймає висновок, який, відповідно до п.п. 86.7.5. п. 86.7. ст. 86 ПК України є підставою для прийняття податкового повідомлення-рішення. При цьому, звертаємо увагу, що, на відміну від попередньої редакції ПК України, комісія, яка уособлює орган податкової служби, відтепер враховує також документи, подані платником податків у строк, передбачений для подачі заперечень до акту перевірки, які підтверджують наявність пом’якшуючих обставин або обставин, що звільняють такого платника податків від фінансової відповідальності відповідно до ПК України. 

Аналіз вищенаведеного дає підстави зробити висновок про зміну підходу для проведення податкових перевірок усіх, без винятку, платників податків. Залишається лише сподіватись, що суть цих змін лише покращить дотримання як платником податків, так  і органом державної податкової служби основних засад, на яких ґрунтується податкове законодавство згідно ст. 4 ПК України.