Впевнені, що нікого не здивують результати здійснення нашої аналітичної роботи щодо визначення найбільш вагомої категорії судових спорів з-поміж усієї кількості судових рішень, які містяться у Єдиному державному реєстрі судових рішень, із початку його запуску 01 червня 2006 року.
Безперечно, згаданою категорією судових спорів вважаються податкові спори.
Їх актуальність насправді важко переоцінити.
Попри факт розгалуженості податкового законодавства України, платник податків нерідко може стикнутися із суперечливістю врегулювання конкретного питання (так звана, колізія закону), або, напроти, – не знайти шлях його вирішення (так звана, прогалина у законодавстві).
Вищезгадане часто стає підставою для прийняття податковим органом рішення щодо необхідності сплати платником податків суми податків (наприклад, податку на прибуток підприємств, або податку з доходів фізичних осіб, інші) або загальнообов’язкових зборів, несплаченої або недоплаченої останнім, та/або застосування штрафних санкцій за порушення, на думку податкового органу, вимог податкового законодавства України зокрема, шляхом нарахування пені за прострочення виконання обов’язку (обов’язків) платника податків, що вичерпним чином викладені у ст. 16 Податкового Кодексу України.
З іншого боку, законодавець також наділив і податковий орган правом звернення до суду із позовом до платника податків щодо стягнення грошових коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках (див. нижче), або накладення арешту на грошові кошти платника податків або визнання оспорюваних правочинів недійсними тощо.
Багаторічний досвід існування Юридичної Компанії «ПЕРША ЮРИДИЧНА» показує, що правовідносини платника податків із податковим органом повинні ґрунтуватися на вимогах чинного законодавства, знанням якого володіють професіонали своєї справи. – юристи (адвокати) у сфері податкового права.
Допускаємо, що не усім платникам податків відомий один із принципів податкового законодавства України щодо презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого орган.
Проте, своєчасно запросивши фахівця – адвоката для вирішення податкового спору на етапі його виникнення, платник податків опиняється у ситуації, схильної до його вирішення саме на користь останнього.
Безумовно, існує також шлях уникнення виникнення будь-якого спору із податковим органом шляхом задоволення юридичною компанією запиту на супровід господарської діяльності платника податків (юридичної особі або фізичної особи-підприємця) на регулярній основі з точки зору відповідності здійснення такої діяльності вимогам законодавства України.
У будь-якому випадку Юридична Компанія «ПЕРША ЮРИДИЧНА» має у своєму штаті фахівців у сфері податкового та господарського права, фахівців з питань ведення бухгалтерського обліку та інших спеціалістів. Водночас, наша компанія також співпрацює із адвокатами із питань здійснення судового представництва інтересів клієнтів Юридичної Компанії «ПЕРША ЮРИДИЧНА», на умовах аутсорсінгу.
Володіючи численними кейсами позитивного врегулювання податкових спорів наших клієнтів як на етапі адміністративного оскарження рішень (дій або бездіяльності) податкового органу, так і на етапі їх судового оскарження, впевнені, що залучення юристів (адвокатів) до врегулювання спорів із податкових питань зберігає цінний час та грошові кошти клієнта, які можна інвестувати в інший бізнес.
Нижче наведемо Топ-5 судових рішень у податкових спорах, які ухвалені судами за перші шість місяців 2022 року з метою ознайомлення.
Реорганізація платника податку (юридичної особи), яка, зокрема, тягне за собою зміну місцезнаходження юридичної особи, господарська діяльність якої припинена шляхом реорганізації шляхом приєднання до іншої юридичної особа, не звільняє його правонаступника від тягаря виконувати податковий обов’язок юридичної особи, яка припинена.
Такого висновку дійшов Хмельницький окружний адміністративний суд під час прийняття рішення про задоволення позовних вимог Головного управління ДПС у Хмельницькій області до платника податків про стягнення коштів у рахунок погашення податкового боргу під час вирішення судового спору по справі розгляду справи № 560/14821/21 за адміністративним позовом (Рішення від 27 лютого 2022 року по справі № 560/14821/21).
Судом встановлений факт існування податкового боргу юридичної особи – платника податків, яка була припинена шляхом реорганізації шляхом приєднання до відповідача по справі. Наявність вищезгаданого податкового боргу підтверджена висновком Верховного Суду по справі № 560/4309/18 (постанова від 23 березня 2020 року). Натомість, аргументом проти задоволення позовних вимог став факт не направлення податкової вимоги, яка є підставою звернення позивача до суду, саме за місцезнаходженням останнього.
У такому випадку Хмельницький окружний адміністративний суд звернув увагу, що згідно підпункту 97.4.1 п. 97.4 ст. 97 Податкового Кодексу України (далі за текстом – ПК України) особою, відповідальною за погашення грошових зобов’язань чи податкового боргу платника податків, є: стосовно платника податків, який ліквідується, – ліквідаційна комісія або інший орган, що проводить ліквідацію згідно із законодавством України.
З огляду на вищезгаданий припис, суд визнав законними дії Позивача щодо направлення однієї із податкових вимог – за місцезнаходженням ліквідаційної комісії припиненої юридичної особи, а іншої – за місцезнаходженням відповідача, що, на думку суду, не нівелює право позивача на вчинення передбачених законом примусових заходів щодо погашення податкового боргу.
Саме лише зазначення податковим органом у рішенні про відмову у реєстрації податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних про відсутність документів платника податків під час подання пояснень останнім, без їх конкретизації, не є достатньою підставою для відмови в реєстрації податкових накладних, оскільки контролюючим органом повинні бути зазначені об’єктивні обставини, які перешкоджають реєстрації податкової накладної з урахуванням відсутності таких документів, при цьому, обов’язково повинна бути надана оцінка тим документам, що фактично подано платником податку.
Вищевказаний висновок міститься у рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2022 року по справі № 380/25176/21 про задоволення позовних вимог юридичної особи до Головного управління ДПС у Львівській області, Державної податкової служби України про визнання протиправним рішення про реєстрацію податкових накладних у Єдиному реєстрі податкових накладних (далі за текстом – спірне рішення), а також зобов’язання Державної податкової служби зареєструвати спірні податкові накладні.
Передумовою прийняття одним із відповідачів спірного рішення став факт подання платником податків (позивачем) одному із відповідачів пояснень із додаванням документів, які підтверджують факт здійснення господарських операцій з метою реєстрації спірних накладних, за наслідками перегляду яких відповідачем було прийняте рішення про відмову у їх реєстрації. При цьому, як влучно зазначив суд у вищезгаданому рішенні по справі, згаданий відповідач не підкреслив у спірному рішенні, яких саме документів не вистачило для прийняття рішення про реєстрацію податкових накладних.
У зв’язку із цим, Львівський окружний адміністративний суд звернув увагу на висновки Європейського суду з прав людини, наведені у рішенні від 10 лютого 2010 року по справі «Серявін та інші проти України»:«Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб’єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов’язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо. При цьому, суб’єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.»
Під час визначення бази оподаткування податком на нерухоме майно визначальними ознаками є саме ознаки нерухомості, а не ознаки її власника. Адже з аналізу положень ПК України, якими врегульовані питання його справляння, вбачається що поняття “платник податку” не є тотожним поняттю “об’єкт оподаткування”.
Суть судової справи № 380/23824/21 по справі за позовом фізичної особи до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень зводиться до наступного. Позиція податкового органу полягає у тому, що будівлі сільськогосподарського призначення належать на праві приватної власності позивачу, який не є сільськогосподарським товаровиробником, а відтак таке нерухоме майно підлягає оподаткуванню за загальними правилами справляння податку на нерухоме майно, відмінного від земельної ділянки.
Відповідно до пункту “ж” підпункту 266.2.2 статті 266 ПК України не є об’єктом оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників (юридичних та фізичних осіб), віднесені до класу “Будівлі сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства” (код 1271) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку.
Отже, під час вирішення судового спору, Львівський окружний адміністративний суд дійшов висновку, що використання, належних позивачу, як засновнику сільськогосподарського товаровиробника, на праві власності свинарників та офісу-вагової, цільове призначення яких є їх використання у сільськогосподарській діяльності, відповідає необхідній ознаці сільськогосподарського товаровиробника. Вказаний факт передбачає застосування до згаданих будівель та споруд, податкової пільги у вигляді неоподаткування таких об’єктів.
Крім того, як зазначив суд у своєму рішенні від 25 лютого 2022 року, ГУ ДПС у Львівській області не надано доказів, що позивач використовував належні йому на праві власності об’єкти нерухомості у будь-якій іншій, відмінній від сільськогосподарської, діяльності.
Фактична зміна положень ПК України на підставі постанови Кабінету Міністрів є неприпустимою з огляду на те, що відповідно до п. 2.1 ст. 2 ПК України зміна положень Податкового Кодексу України може здійснюватися виключно шляхом внесення змін до цього Кодексу.
Завдяки висновкам, наведеним у постанові від 25 лютого 2022 року по справі № 600/2899/21-а, Сьомий апеляційний адміністративний суд нагадав, що Постанова Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2021 року за № 89 «Про скорочення строку дії обмеження в частині дії мораторію на проведення деяких видів перевірки» якою визначено скоротити строк дії обмежень, встановлених пунктом 52-2 підрозділу 10 розділу XXПерехідні положення ПК України в частині дії мораторію на проведення деяких видів перевірок, а відтак дозволивши їх проведення із дотриманням пункту 77.4 ст. 77 ПК України, суперечить нормам пункту 52-2 підрозділу 10 розділу XX“Перехідні положення” розділу XX “Перехідні положення” ПК України.
Адже згідно з абз. 1 п. 52-2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України (у редакції Закону України від 17.03.2020 N 533-IX та Закону України від 13.05.2020 N 591-IX) було встановлено мораторій на проведення документальних та фактичних перевірок на період з 18 березня 2020 року по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), крім чітко визначеного переліку перевірок, до якого не увійшла перевірка, призначена відповідачем по відношенню до позивача спірним наказом.
Задовольняючи позовні вимоги платника податків до Головного управління ДПС у Чернівецькій області про визнання протиправним та скасування наказу про проведення документальної позапланової перевірки, суд також застосував принципи, викладені у п. п. 4.1.4 ст. 4 та п. 5.2 ст. 5 Податкового кодексу України щодо пріоритету застосування саме абз. 1 п. 52-2 підрозділу 10 розділу XX Податкового кодексу України.
Якщо роботодавець сплачує єдиний внесок у розмірі не менше мінімального внеску за найманого працівника, який одночасно також є фізичною особою-підприємцем, який не отримує дохід від провадження господарської діяльності, Закон України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” від 08.07.2010 року N 2464-VI виключає обов’язок останнього щодо сплати єдиного внеску як фізичною особою-підприємцем у період його сплати роботодавцем.
Вищевказаного висновку дійшов Восьмий апеляційний адміністративний суд під час розгляду апеляційної скарги Головного управління ДПС у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2021 року, по справі № 380/11457/21 за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця до Головного управління ДПС у Львівській області про визнання та протиправною та скасування вимоги про сплату боргу. Постановою від 25 лютого 2022 року вищезгадана апеляційна скарга залишена без розгляду, а рішення Львівського окружного адміністративного суду – без змін.
Отже, суд нагадав, що необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. У випадку, коли особа є найманим працівником, за яку роботодавець сплачує єдиний внесок у розмірі не меншому за мінімальний розмір, мета збору єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Відзначимо, що особливістю адміністративного судочинства є те, що обов’язок (тягар) доказування у спорі покладається на відповідача – податковий орган, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій чи законність прийнятих рішень. Натомість, у випадку, коли позивачем є податковий орган, то діє загальна норма ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України щодо необхідності доведення кожної стороною судового спору усіх обставин, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Аналіз вищезгаданих судових рішень дає підстави зробити висновок, що ані вимога закону щодо встановлення мораторію на проведення перевірки, ані припущення щодо можливості врегулювання питання податкового характеру завдяки самостійного доступу платника податків до податкового законодавства не гарантують такому платнику податків вирішення податкового спору, який виник, на користь останнього, за відсутності залучення фахівців (юристів, адвокатів) у сфері податкового права.