При виконанні цивільно-правових угод інколи виникають ситуації невиконання чи неналежного виконання однією з сторін своїх договірних зобов’язань, відповідно виникає спір між сторонами. Не завжди загальний принцип вирішення спірних питань шляхом переговорів призводить до знаходження компромісу сторонами й тоді потрібно захищати свої порушені права іншим шляхом. Для врегулювання таких ситуацій існує як досудовий, так і судовий порядок.
Практика свідчить про те, що вирішення цивільно-правових та/або господарських спорів шляхом їх досудового врегулювання інколи приносить свої результати й сторони знаходять взаєморозуміння. Розв’язання ж в досудовому порядку спорів в сфері публічного права майже нереальне, оскільки відповідні посадові особи органів державної влади, місцевого самоврядування тощо, дії чи бездіяльність яких призвели до виникнення спору, майже ніколи не признають ні своїх помилок, ні помилок своїх підлеглих, й не йдуть на компроміс в досудовому порядку, хоча спосіб вирішення таких спорів через оскарження діянь до вищестоящої інстанції передбачений чинним законодавством в багатьох випадках. Як приклад можна навести відповідні норми глави 4 Податкового кодексу України, яким передбачена можливість оскарження рішень податкових органів шляхом подачі скарги до контролюючого органу вищого рівня, але в переважній більшості випадків ця стадія не приносить ніяких результатів й, в решті-решт, спір вирішується в суді. В зв’язку з цим ми пропонуємо розглянути в цій статті деякі особливості досудового порядку врегулювання спору в приватно-правових (а не публічно-правових) відносинах і коли такий порядок є обов’язковим для сторін.
Чинне господарське законодавство України передбачає процедуру досудового врегулювання спору шляхом пред’явлення претензії, яка має бути оформлена з дотриманням відповідних вимог законодавства (стаття 222 Господарського кодексу України). Хоча, за загальним правилом, претензійний порядок захисту своїх порушених прав є додатковим, а не основним засобом правового захисту, і використання чи невикористання такого засобу ніяк не впливає на можливість подати відразу позов до суду, однак, в деяких випадках, використання такого засобу є обов’язковим.
Інститут обов’язкового застосування досудового порядку врегулювання спорів в Україні проходить складний шлях розвитку. Ще 9 липня 2002 році Конституційний Суд України в процесі тлумачення частини 2 статті 124 Конституції України прийняв рішення № 15-рп/2002 в якому дійшов висновків про те, що обов’язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Використання суб’єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту й його використання є правом, а не обов’язком особи, яка потребує такого захисту. Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист. Таким чином заперечувалася можливість законодавчого встановлення обов’язковості досудового врегулювання спорів й цей метод залишався факультативним, який може бути використаний за згодою сторін, як оформленою у договорі, так і ні.
02.06.2016 Законом України № 1401-VIII “Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)” були внесені зміни, зокрема й до статті 124 Основного закону, й тепер частина третя цієї статті передбачає, що законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору. Відповідні зміни були внесені в усі процесуальні кодекси в яких з’явилася норма про те, що відсутність доказів вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадку, коли такі заходи є обов’язковими згідно із законом, є підставою для повернення позовної заяви. Отже головним чинником для застосування в обов’язковому порядку досудового способу врегулювання спору є відповідна імперативна норма в законі, в інших випадках цей спосіб є добровільним.
Застосування досудового врегулювання спору є важливим і з точки зору зменшення навантаження на судові органи, і задля підвищення правової культури ведення бізнесу та знаходження взаємоприйнятних способів вирішення спірних питань безпосередніми учасниками спору, і через задекларований шлях України на європейську інтеграцію, де, здебільшого, діє принцип, який зобов’язує сторони спору вживати всі необхідні заходи перед тим, як вони впевняться у безальтернативності й невідворотності передачі спору на розгляд суду. Нажаль, у внутрішніх законах України так і залишилися норми, які не зобов’язують сторони договору застосовувати досудовий порядок врегулювання спорів, а мають дефініції типу сторони «можуть» чи «мають право» зробити це в досудовому порядку (пред’явити претензію, скаргу, вимогу тощо). Прогресивним стало прийняття 16 листопада 2021 року Верховною Радою України закону № 1875-IX «Про медіацію», яким регламентується порядок проведення медіації, як позасудової процедури врегулювання конфлікту (спору). При цьому медіація, хоч і є позасудовим способом врегулювання спорів, але є найбільш наближеним до судового способу з мінімальним рівнем формалізованих процедур.
Але, сказати, що взагалі немає обов’язкового досудового порядку врегулювання спору, встановленого в законодавстві, не можна. Зазвичай такі імперативні норми містяться в міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Так в статті 19 закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» зазначається, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Так, наприклад, відповідний обов’язок передбачений Монреальською Конвенцією про уніфікацію деяких правил міжнародних повітряних перевезень, яка була підписана країнами-учасницями 28 травня 1999 року й стала частиною нашого національного законодавства 06 травня 2009 року в результаті приєднання до неї України згідно з законом N 685-VI від 17 грудня 2008 року. Зокрема в статті 31 вищезазначеної Конвенції зазначається, що у випадку пошкодження багажу або вантажу особа, яка має право на його отримання, повинна надіслати перевізнику претензію негайно після виявлення пошкодження й не пізніше семи днів з дати отримання зареєстрованого багажу й чотирнадцяти днів з дати отримання вантажу. У випадку затримки претензія повинна бути заявлена не пізніше двадцяти одного дня з дати, коли багаж або вантаж був переданий у його розпорядження. За відсутності претензій у згадані вище строки жодні позови проти перевізника не приймаються, крім випадку обману з боку останнього. Схожа норма міститься в статті 47 Угоди про міжнародне залізничне вантажне сполучення від 01.11.1951 року (до якої Україна приєдналася 05.06.1992 року), де чітко вказано, що позов може бути пред’явлений тільки після пред’явлення відповідної претензії і тільки до того перевізника, до якого була пред’явлена претензія. Стаття 46 цієї Угоди також встановлює інший строк, ніж передбачений Господарським кодексом України загальний строк для розгляду й надання відповіді на претензію (місячний строк), а саме 180 днів зі дня отримання претензії.
Окрім загального строку на відповідь на претензію Господарським кодексом України передбачені й інші спеціальні строки на пред’явлення претензії й надання відповіді на неї. Так стаття 315 ГКУ передбачає, що до перевізника претензії, що випливають з договору перевезення вантажу, можуть пред’являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій – протягом сорока п’яти днів. При цьому Перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні – протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії розглядаються протягом сорока п’яти днів.
Враховуючи те, що недотримання чи невірне застосування претензійного досудового врегулювання спору (строків, порядку здійснення тощо) й підсудності може призвести до відхилення судом поданої позовної заяви, рекомендуємо не нехтувати своєчасною правовою допомогою й звертатися за нею відразу, як тільки дізналися про порушення свого права, ще на етапі вибору можливого способу захисту своїх прав щоб не здійснити непоправних помилок чи не пропустити важливих процесуальних строків, після спливу яких судовий захист вже буде взагалі неможливий чи сильно ускладнений.